7 Естер

Контракт привозить Рита.

Не надсилає на пошту, не залишає на рецепції — саме привозить, ніби боїться, що я передумаю, якщо документ не буде фізично в моїх руках. Папка щільна, важка, з тисненням. Такі речі одразу дають зрозуміти: тут усе серйозно, навіть якщо мова про брехню.

Я читаю повільно. Не тому, що важко. Тому що звикла так робити з речами, які можуть мене зламати.

Рита нервує. Це видно з того, як вона постукує нігтем по столу і дивиться не на текст, а на моє обличчя.

— Тут стандартно, — каже вона. — Тимчасова угода. Конфіденційність. Компенсація.

— Тут немає нотаріального посвідчення, — кажу я, не піднімаючи голови.

Рита завмирає.

— Навіщо?

— Бо інакше це папір, — відповідаю. — А я не папір.

Вона зітхає, дістає телефон.

— Я подзвоню Даміру.

Я чую тільки її половину розмови. Коротко. Без емоцій. Вона слухає, кілька разів каже «так», один раз — «вона наполягає».

Потім дивиться на мене так, ніби я щойно підвищила свою вартість.

— Він погодився, — каже. — Поїхали.

Ми їдемо мовчки. Машина м’яка, тиха, пахне шкірою і чимось нейтрально-дорогим. Я дивлюся у вікно й ловлю себе на дивному відчутті: ніби я одночасно в двох світах. В одному — люди, які підписують угоди, в іншому — я, яка ще вчора рахувала дрібні купюри перед касою.

Нотаріус дивиться на мене уважно. Занадто уважно, як на людину, яка не вписується у картинку. Я підписую рівно, не тремтячою рукою. Це важливо. Печатка лягає на папір із сухим клацанням, і всередині щось стискається — страх чи полегшення, ще не розрізняю.

Коли ми виходимо, Рита нарешті розслабляється.

— Мені треба забігти в кав’ярню, — каже вона. — Дві хвилини.

Я киваю і залишаюся в машині. Дивлюся на вивіску. Скло. Латунь. Ціни дрібним шрифтом. Я навіть звідси бачу, що кава коштує як мій обід на день.

Рита морщиться, читає меню, потім повертається.

— Знаєш що… — бурмоче вона. — Піду в магазин навпроти.

Вона виходить, а я сиджу ще секунду — і теж відкриваю дверцята. Ноги самі несуть за нею. Магазин маленький, тісний, знайомий. Тут пахне хлібом і ковбасою, а не успіхом.

Я беру булочку. Найпростішу. І тонку палку ковбаси. Руки діють автоматично, тіло заспокоюється. Це моя територія. Моя правда.

На касі Рита дивиться на мою покупку з легким подивом.

— Ти ж у нас тепер… — вона замовкає, не договорює.

— Я у вас тепер по контракту, — кажу я. — А їм я все ще так, як звикла.

Я відкушую булочку вже на виході. Тепла. Солона. Справжня.

І думаю про те, що жоден нотаріус у світі не засвідчить, ким я є насправді.

Але цей контракт — принаймні, не дозволить мене стерти.

Я виходжу з магазину і майже врізаюся в неї.

Не одразу впізнаю — мозок відмовляється. Але тіло знає раніше.

Катя.

Вона дивиться на мене знизу вгору лише на мить, а потім робить крок назад, оцінюючи повністю. Сукню. Волосся. Машину за спиною.

— Ого, — тягне вона. — Це що, ти?

Я стискаю пакет з булочкою сильніше, ніж треба.

— Привіт, — кажу тихо.

Вона усміхається. Не злісно. Навпаки — легко. Так, як усміхаються люди, яким колись пощастило більше.

— Не чекала тебе тут побачити, — каже вона. — Та ще й таку… — вона підбирає слово, — доглянуту.

Я мовчу. Мені нема чим захищатися.

— Ти тепер, значить, — вона киває на авто, — з супроводом?

Жарт звучить майже буденно. Але мені вистачає цього слова, щоб усередині щось обірвалося.

— Робота, — кажу я.

— А-а, — тягне Катя. — Ясно.

Вона дивиться на мої руки. На просту булочку в папері. Її погляд м’якшає — і від цього стає ще гірше.

— Ти завжди була дивна, Естер, — каже вона. — Начебто хочеш більше, але береш найпростіше.

Я відчуваю, як у горлі піднімається знайоме тепло. Не сльози — щось гірше. Спогад.

Як я стояла тоді біля під’їзду і чекала. Як він не прийшов. Як потім побачила їх разом. Як Катя сміялася, притискаючись до нього, ніби так і мало бути.

Вона була трохи багатшою. Трохи впевненішою. Їй завжди діставалося легше.

— Він тобі так і не подзвонив? — питає вона раптом, ніби між іншим.

Це удар без замаху.

— Ні, — відповідаю я чесно.

Катя киває. Ні тріумфу, ні каяття. Просто факт.

— Шкода, — каже вона. — Ти його справді любила.

І йде.

От просто йде, залишаючи мене з цим реченням посеред тротуару. Вона знала, але все одно забрала його у мене. Просто тому, що могла. Більше так не станеться.

Рита кличе мене з машини, але я ще секунду стою. Дивлюся на асфальт. На свої дешеві черевики. На тінь від дорогого авто.

Я не стала сильнішою від того, що тепер добре вдягнена.
Я просто тимчасово в чужій шкірі.

Я сідаю в машину, відкушую булочку — і смак здається прісним.

Бо деякі речі не перебиває навіть розкіш.