6 Дамір

Я не очікую нічого.

Це моя головна помилка.

Вона стоїть біля вікна у вітальні, трохи згорблена, ніби не знає, куди подіти руки. На ній сукня — нейтральна, світла, занадто правильна для її рухів. Волосся зібране, але пасмо все одно вибивається й падає на щоку. Вона машинально його заправляє — жест різкий, не відрепетируваний.

Естер.

І ні.

Я бачив Сніжану тисячу разів у цьому світлі. Вона завжди займала простір так, ніби він належав їй за правом народження. Вона вміла бути красивою навіть у злості. Особливо — у злості. Її примхи вимотували, її присутність тиснула, її відсутність — ще більше.

А ця… стоїть, мов гість на чужому святі.

— Сядь, — кажу я.

Вона здригається, ніби я торкнувся, але слухняно сідає на край дивана. Не розвалюється. Не перехрещує ноги правильно. Коліна трохи напружені, спина пряма зусиллям.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся надто уважно.

Схожість б’є в очі. Та сама форма губ. Та сама лінія підборіддя. Навіть нахил голови — майже. Але між ними прірва. Сніжана дивилася так, ніби оцінювала, чи вартий ти її часу. Естер — ніби боїться витратити мій даремно.

— Ти пам’ятаєш, хто ти? — питаю.

— Сніжана, — відповідає вона швидко. — Ваша наречена. П’ять років разом. Любить… — вона зупиняється, ковтає, — подорожі, мінімалізм і не любить кухню.

Майже дослівно.

Я відчуваю, як у грудях щось смикається — роздратування чи спогад, різниці вже немає.

— А що ти любиш? — питаю раптом.

Вона кліпає. Цього не було в інструкціях, я бачу це одразу.

— Я… — вона заминається. — Сніжана любить стриманість.

— Я питаю не про неї.

Тиша стає густішою. Вона дивиться на мене так, ніби шукає дозволу бути собою — хоча б на секунду.

— Я люблю, коли тихо на кухні вночі, — каже зрештою. — І коли їжа виходить такою, як ти задумував, а не як вийшло.

Це не відповідь Сніжани. Ніколи не була б.

І саме тому щось у мені небезпечно зсувається.

Вона незграбна. Це видно в кожному русі. У тому, як торкається чашки обома руками. У тому, як підводиться — трохи поспіхом. Але в цій незграбності є дивна чесність. Вона не грає жінку, якою не є. Вона грає роль — і це різні речі.

— Ввечері ти познайомишся з її батьком, — кажу я. — Він не терпить фальші.

— Я теж, — виривається в неї.

Вона одразу стискається, чекаючи реакції.

Я мав би роздратуватися. Мав би поставити на місце. Але замість цього ловлю себе на думці, що Сніжана ніколи б не сказала такого щиро. Вона б усміхнулась. Зіграла. Виграла.

— Тоді в нас проблема, — кажу я рівно.

— Я намагатимусь, — відповідає Естер. — Але я не вона.

Я знаю.

І саме це найбільше мене бентежить.

Бо коли я дивлюся на неї зараз — у цій сукні, у цьому домі, з цією тривожною уважністю до кожного мого слова — я бачу примару жінки, яка зруйнувала мені нерви.

І водночас — когось зовсім іншого.

Когось, кого я не планував пускати у свій простір.

І від цієї думки стає некомфортно. Зайве. Небезпечно живо.

— Є ще одне, — каже вона.

Я вже беру телефон, думаючи про сьогоднішній графік, але зупиняюся. Її голос змінюється. Не тремтить. Стає рівнішим.

— Поки немає її батька, — продовжує Естер, — нам треба оформити контракт.

Я повільно піднімаю голову.

— Що?

— Контракт, — повторює вона. — На мою роль.

Слово роль ріже слух. Сніжана ніколи б так не сказала. Вона любила ілюзію. Естер — називає речі своїми іменами.

— Я не благодійна організація, — кажу я холодно. — І ти тут не акторка.

— Саме тому, — вона дивиться просто, — і потрібен контракт. Щоб я не була ніким.

Я мовчу. Це вже не незграбність. Це позиція.

— Ви хочете, щоб я брехала чужому батькові, — каже вона далі. — Жила у вашому домі. Носила чуже ім’я. Якщо щось піде не так — відповідати буду я. Не Рита. Не ви.

Вона робить паузу. Дає мені час. Я відчуваю роздратування, але ще більше — небажане захоплення.

— Я хочу чіткі умови, — додає вона. — Термін. Оплату. Межі. І пункт про те, що після заходу я зникаю з вашого життя без претензій.

— Ти багато хочеш, — кажу я.

— Ні, — відповідає спокійно. — Я хочу мало. Просто по-чесному.

Я дивлюся на неї і вперше думаю не про схожість. Думаю про розум. Про те, що ця дівчина виросла без підстраховки й навчилась страхувати себе сама.

— А якщо я відмовлюсь? — питаю. — Я і так заплатю тобі все що обіцяла Рита.

— Тоді я піду, — каже вона одразу. — Зараз. Поки ще не встигла прив’язатися до вашої версії правди.

Сніжана ніколи не йшла першою. Вона грюкала дверима, але завжди чекала, що її зупинять.

Естер — не чекає.

Вона вже трохи повертається до виходу, і це вирішує за мене.

— Добре, — кажу я. — Контракт.

Вона завмирає. Повільно обертається.

— Післяобіду, — додаю. — Юрист підготує все.

— Я хочу бачити текст до підпису, — каже вона.

— Отримаєш.

Вона киває. Без усмішки. Просто фіксує факт.

І в цю мить я розумію дві речі.

По-перше, Сніжана ніколи не вимагала правил — вона ламала їх.

По-друге, я щойно впустив у свій дім жінку, яка знає, що таке межі.

І це значно небезпечніше, ніж будь-яка примха.