5 Естер

Мене нудить.

Не різко — хвилями. Ніби щось усередині не може вирішити, що робити з усім цим: з соусом, з напругою, з поглядами. Я лежу на широкому ліжку, яке не скрипить і не приймає форму тіла, дивлюся в темряву і рахую вдихи.

Не допомагає.

Я підводжуся обережно, босоніж. Килим холодний, приємний. У ванні знову ті самі безмовні кнопки, але я вже не злюся. Просто вмикаю воду й дихаю, доки нудота відступає.

Голова ясніша, але порожня. І тоді я розумію, що хочу їсти. Не тому, що голодна. Тому що мені треба щось справжнє.

Я виходжу в коридор. Дім спить. Тут інша тиша, ніж удома — не жива, а виставкова. Я йду навпомацки, керуючись запахами, яких майже немає, і світлом, що ледь тліє під дверима.

Кухня величезна.

Я завмираю на порозі. Все блищить, але не лякає. Тут простір логічний. Плити. Поверхні. Ножі. Я видихаю вперше за вечір нормально.

Я шукаю просте. Не дивлюся на етикетки. Яйця знаходжу швидко. Хліб — теж. Масло солоне. Добре.

Світло над робочою поверхнею вмикається м’яко. Я розбиваю яйце — рука не тремтить. Звук знайомий, заспокійливий. Масло шипить тихо, не агресивно.

Я готую яєчню. Саму звичайну. Таку, яку робила татові вранці, Дену після нічних змін, собі — коли світ ставав надто гучним.

Запах піднімається швидко. Теплий. Домашній. Мене відпускає.

Я сідаю просто за кухонний острів і їм повільно, майже з обережністю. Шлунок приймає. Нудота зникає остаточно. І разом із нею — бажання втекти просто зараз.

— Ви готуєте вночі?

Я здригаюся. Вилка дзенькає об тарілку.

Дамір стоїть у дверях. Без піджака. Волосся трохи розтріпане, ніби він теж не спав. Його погляд не різкий — скоріше здивований.

— Мені стало погано, — кажу чесно. — Я… не втримала.

Він дивиться на сковорідку, на тарілку, на хліб.

— Це не з меню, — каже.

— Я знаю.

Пауза тягнеться. Я чекаю зауваження. Заборони. Чогось холодного.

— Запах нормальний, — каже він нарешті.

Це звучить майже як комплімент. І від цього чомусь щемить.

— Ви не любите анчоуси? — питає він.

— Люблю, — відповідаю. — Просто не коли вони головні.

Він мовчить. Потім підходить ближче. Не торкається нічого. Просто дивиться.

— Сніжана ненавиділа кухню, — каже раптом. — Казала, що їжа — це зайве.

Я дивлюся на нього і думаю, що між нами зараз щось дуже крихке.

— А мені без цього важко, — кажу тихо.

Він киває. Ледь помітно.

Він не йде. Просто стоїть, спершись плечем об косяк. Ніби сам не помітив, що зупинився.

— А як… — я ковтаю слова, але все ж питаю, — як її батько не помітить, що я інша?

Це питання висить у повітрі, тепле від плити й небезпечне, як відкрите полум’я.

Дамір дивиться на мене уважніше. Не різко. Не зверхньо. Наче вперше справді бачить.

— Вони давно не живуть разом, — каже він після паузи. — Фактично — з мого дитинства. Він у Швейцарії. Вона — де завгодно, тільки не поруч із ним.

— Тобто… — я зводжу плечі, — він може не знати, яка вона насправді?

— Він знає версію, — відповідає Дамір. — Виставкову.

Я мовчу. Перевертаю виделку в пальцях. Мені чомусь шкода цю жінку, яку я ніколи не бачила, але яка вже стала тінню між нами.

Його погляд знову ковзає до сковорідки.

— Що це? — питає він.

— Яєчня, — відповідаю. — Найпростіша.

— З маслом?

— Солоним.

Він киває, ніби фіксує деталь. Потім робить крок ближче. Я напружуюся, не розуміючи — можна чи ні.

— Можна? — питає він, вказуючи на тарілку.

— Так, — кажу я одразу. — Звісно.

Він бере виделку. Повільно. Пробує шматок. Жує не поспішаючи, ніби це не їжа, а рішення.

Я дивлюся на нього і ловлю себе на дивному хвилюванні. Серце знову збивається з ритму, і я злюся на себе за це.

— Просто, — каже він нарешті.

— Так і задумано, — відповідаю.

— Без соусу, — додає він.

— Без анчоусів, — не стримуюсь.

Куточок його губ ледь помітно сіпається. Це не усмішка. Але щось дуже близьке до неї.

— Вам треба відпочити, — каже він уже спокійніше. — Завтра буде довгий день.

— Добре.

Він кладе виделку, ще раз дивиться на тарілку, потім — на мене.

— Не готуйте без дозволу, — каже. Пауза. — Але… якщо знову стане погано — кухня відкрита.

Він іде, і цього разу я знаю — він справді пішов.

Я залишаюся серед світла й запаху масла, з дивним відчуттям, ніби щойно порушила правило й отримала за це не покарання, а мовчазну згоду.