4 Естер

Їдальня схожа на зал для переговорів, а не на місце, де їдять. Довгий стіл, темне дерево, світло падає так, що не лишає тіней для схованок. Я сідаю на край стільця, ніби мене можуть попросити піти будь-якої миті.

Дамір уже тут.

Він не встає, коли я заходжу. Просто піднімає погляд — коротко, оцінююче. Сьогодні він без піджака, у темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Це чомусь збиває з пантелику сильніше, ніж його холодний голос удень.

— Сідай, — каже.

Не «будь ласка». Просто факт.

Люсьєн стоїть збоку, мов тінь із пам’яттю. Я відчуваю його погляд спиною.

Переді мною тарілка. Щось складне, гарне, дрібне. Я не знаю, з чого почати. Беру виделку не тією рукою, міняю, знову міняю. Дамір помічає. Його губи ледь помітно напружуються.

— Не хвилюйся, — каже він рівно. — Ти тут не для етикету.

Чомусь від цього стає ще гірше.

Я роблю ковток води. Вона холодна, і це трохи заспокоює.

— Завтра прилітає її батько, — продовжує він, дивлячись у свою тарілку. — Тому слухай уважно.

Її. Не називає імені. Наче це щось, що краще не озвучувати.

— Сніжана не любить солодке, — каже він. — Каву п’є чорну. Без цукру. Не терпить запізнень і гучних людей.

Я киваю. Ковтаю їжу, не відчуваючи смаку.

— Вона завжди сидить рівно, — продовжує він. — Не жестикулює. Сміється мало. Очі тримає прямо.

Я намагаюся уявити цю жінку. І не можу. Бо в голові — тільки фото. І я.

— Її батько, — Дамір піднімає на мене погляд, — дуже уважний. Він помічає дрібниці. Ти не маєш права на імпровізацію.

— Я не акторка, — кажу тихо.

— Саме тому, — відповідає він. — Ти будеш мовчати. Це твоя головна роль.

У мене зводить шлунок. Не від голоду.

Я знову дивлюся на нього — і раптом відчуваю дивну річ. Тепло. Наче повітря стало густішим. Серце б’ється трохи швидше, ніж треба. Я не розумію, чому. Він же неприємний. Холодний. Ворожий.

Я відводжу погляд. Соромно за власне тіло, яке поводиться не за планом.

— Ти житимеш тут, — каже він далі. — Спатимеш у гостьовому крилі. Зранку — заняття з Ритою. Манери, голос, поза.

— А якщо я помилюся? — питаю.

Він мовчить секунду довше, ніж потрібно.

— Не помилишся, — каже нарешті. — У тебе немає такого варіанту.

Люсьєн рухається, ставить переді мною нову тарілку. Я здригаюся від несподіванки.

— Ви їсте надто швидко, — зауважує він. — Це не схоже на Сніжану.

— Я не Сніжана, — відповідаю різкіше, ніж хотіла.

Тиша ріже.

Дамір дивиться на мене уважно. Довше, ніж раніше. І мені знову стає гаряче, ніби я під лампою.

— Поки що — ні, — каже він. — Але будеш.

Я опускаю очі. І раптом усвідомлюю: я хвилююся. Не боюся — саме хвилююся. Як перед чимось невідомим і небезпечним водночас.

— Їж, — додає він уже спокійніше. — Нам доведеться звикнути одне до одного.

Ця фраза звучить майже… буденно. І від цього всередині щось стискається.

Я їм. Мовчу. Запам’ятовую чужу жінку, якою маю стати.

І намагаюся не думати про те, що найбільше лякає: мені зовсім не байдуже, як він на мене дивиться.

Я дивлюся на тарілку уважніше. М’ясо нарізане тонко, майже прозоро, викладене колом. Соус світлий, густий, з дрібними вкрапленнями. Вітелло тоннато, розумію я із запізненням — ми проходили його на теорії. Я уявляла інший смак. М’якший. Нейтральний.

Беру маленький шматок. Жую.

І ледь стримуюся, щоб не скривитися.

Соус різкий. Солоний. Анчоуси б’ють у ніс, перебивають м’ясо повністю. Я ковтаю, але в горлі дере. Це не погано — це просто не так, як я очікувала. І від цього стає ніяково, наче я щось зіпсувала, хоча не торкалася кухні.

— Щось не так? — питає Дамір, не дивлячись на мене.

— Ні, — кажу надто швидко. — Просто… незвично.

— Ти раніше не куштувала? — він нарешті піднімає погляд.

— Готувала тільки на папері, — відповідаю чесно. — Інакше уявляла баланс.

Люсьєн зупиняється поруч, складає руки за спиною.

— Баланс тут ідеальний, — каже він. — Просто не кожен його відчуває.

Мені хочеться сказати, що анчоуси вбивають телятину. Що соус мав би лише підкреслювати. Але я мовчу. Бо тут мовчання — єдина безпечна приправа.

Я роблю ще один ковток води, відчуваючи, як тепер шлунок стискається не від страху, а від професійної образи. Це гірше.

— Запам’ятай, — каже Дамір спокійно. — Сніжана це любила.

І цього вистачає, щоб я доїла все до кінця, не відчуваючи смаку.