3 Естер

Машина ковзає гравієм так тихо, ніби боїться порушити тишу цього місця. Я дивлюся у вікно й не одразу розумію, що це — вже кінець дороги. Перед нами не будинок. Маєток. Великий, світлий, відсторонений. Такий, у якого немає потреби комусь щось доводити.

— Виходь, — каже Рита.

Я виходжу й одразу відчуваю себе зайвою. Куртка здається грубішою, ніж була хвилину тому. Черевики — надто гучними. Навіть повітря тут інше: чисте, холодне, дороге.

Двері відчиняються майже без звуку.

— Нарешті, — каже голос.

Чоловік років п’ятдесяти, худий, підтягнутий, у бездоганному костюмі. Волосся сиве, очі уважні й відверто незадоволені. Він дивиться на мене так, ніби я пляма на підлозі, яку ще не встигли прибрати.

— Люсьєн, — коротко каже Рита. — Це Естер.

— Я бачу, — відповідає він. — Пахне кухнею.

Мені хочеться сказати щось різке. Але я мовчу. Бо якщо зараз відкрию рота — буде гірше.

— Це тимчасово, — додає Рита.

— У цьому домі все тимчасове, — сухо каже він. — Просто деякі речі шкодять інтер’єру більше за інші.

Він відвертається, і я йду за ними коридором, де підлога блищить так, що я боюся лишити сліди. Тут тихо. Не тепло — саме тихо. Тиша тисне на вуха.

— Правила прості, — каже Рита, не дивлячись на мене. — Ти зараз ідеш у свою кімнату. Приводиш себе до ладу. Волосся, нігті, обличчя. Душ обов’язково.

— Одяг? — питаю.

— Поки що той, що знайдеш, — втручається Люсьєн. — Але не торкайся нічого зайвого. Тут не склад.

Він відчиняє двері.

Кімната велика. Надто. Ліжко, як у готелі, вікна в підлогу, штори важкі, пахне чимось нейтральним і дорогим. Я стою посеред і не знаю, куди подіти руки.

— У тебе година, — каже Рита. — Потім спустишся вниз.

Вони йдуть. Двері зачиняються. Я залишаюся одна.

Я знімаю куртку, кладу її на крісло — воно виглядає так, ніби коштує більше, ніж наша кухня. Озираюся. Тут немає нічого зайвого. Навіть повітря здається відфільтрованим.

Ванна — за окремими дверима.

Я заходжу — і завмираю.

Тут усе блищить. Скло. Камінь. Метал. Немає звичних кранів. Є щось схоже на панель. Я торкаюся — нічого. Торкаюся іншого — різкий струмінь води б’є вбік і заливає підлогу.

— Чорт, — шепочу я.

Паніка підступає повільно. Я намагаюся вимкнути — вода не слухається. Кнопки без підписів. Кручу — стає холодно. Кручу назад — окріп. Я відскакую, серце калатає.

Нарешті вдається зупинити. Підлога мокра. Я стою босоніж і відчуваю себе ідіоткою.

— Зберися, Естер, — кажу собі вголос.

Душ зрештою працює. Я миюся швидко, наче боюся, що мене застануть на гарячому. Мило без запаху. Рушники білі, такі м’які, що аж незручно витиратися.

Дзеркало велике. Я дивлюся на себе й бачу те, що бачили вони: руде волосся, втомлені очі, чужу тут людину.

Я намагаюся пригладити волосся, але воно живе своїм життям. Смішно. У домі, де все підкорене правилам, я — єдина помилка.

Одяг знаходжу в шафі. Простий. Світлий. Надто правильний. Я вдягаюся й відчуваю, як тканина не моя. Наче я в чужій шкірі.

Коли виходжу з кімнати, Люсьєн уже чекає.

— Запізнилася на три хвилини, — каже він. — Погано починаєте.

— Я не знала, як вимкнути воду, — відповідаю.

Він дивиться на мене з холодною цікавістю.

— Це проблема людей, які не повинні тут бути, — каже він. — Ходімо. Вам ще багато чого доведеться не знати.

Я йду за ним коридором і думаю про одне: якщо вони вважають, що я зламаюся через блискучі крани і погляди згори вниз, то вони мене погано знають.

Але мені дуже хочеться додому.

І це, напевно, тільки початок.

Телефон вібрує, коли я стою в коридорі й дивлюся на власне відображення у дзеркалі. Чужий одяг, чуже світло, навіть я тут якась інша. На екрані — мама.

Серце стискається одразу. Вона завжди відчуває.

Я відповідаю не одразу, роблю крок убік, притуляюся до стіни, де камінь холодний, як у під’їзді взимку.

— Естер, ти де? — її голос теплий, трохи стривожений. — Я вже думала, ти от-от зайдеш.

— Мам, — кажу тихо. — Я… я сьогодні не прийду.

Пауза. Коротка. Але я її чую.

— Як це — не прийдеш? — питає вона м’яко. — Ти ж нічого не казала.

Я дивлюся на довгий коридор, на двері, яких тут більше, ніж у всьому нашому домі.

— Я… у подруги. Ми разом заночуємо. Треба дещо обговорити.

Це звучить фальшиво навіть для мене. Але мама не тисне. Вона ніколи не тисне.

— Все гаразд? — запитує просто.

Ось тут найважче. Сказати «так» і не розплакатись.

— Так, — відповідаю. — Просто… трохи затримаюсь.

— Ти їла? — питає вона одразу.

Я ковтаю. Звісно, вона питає саме це.

— Їла, — брешу вдруге за хвилину. — Не хвилюйся.

— Добре, — каже мама. — Я просто хотіла знати. Ден знову з’їв твої цукерки, уявляєш?

Я усміхаюся. Вперше за весь вечір по-справжньому.

— Передай йому, що він мені винен.

— Передам, — вона сміється. — Естер… якщо щось — ти дзвони. У будь-який час.

— Знаю.

Ми прощаємося, і я ще кілька секунд тримаю телефон у руці, дивлячись на темний екран. Мені хочеться сказати їй правду. Хочеться почути, що все це дурниця й я можу їхати додому.

Але я вже тут. І мені треба час.

Я ховаю телефон у кишеню саме в той момент, коли поруч з’являється Люсьєн.

— Особисті дзвінки не заборонені, — каже він, оглядаючи мене. — Але бажано робити це без сентиментів. Вони погано вписуються в концепцію дому.

— Я запам’ятаю, — відповідаю.

— Сподіваюся, — каже він сухо. — Бо тут запам’ятовують не всіх.

Він іде вперед, і я йду за ним, відчуваючи, як дім знову змикається навколо мене, як пастка. Але тепер у мене є маленька неправда, за яку я тримаюся, як за мотузку.

Одна ніч. Просто виграти час.

Я ще не знаю, скільки він мені коштуватиме.