2 Дамір

Я ненавиджу чекати.

Особливо в кабінеті, де все підпорядковане контролю, а він вислизає з рук, як вода. Панорамні вікна, вечірнє місто внизу, скло холодне навіть крізь тканину сорочки. Я знімаю годинник, кладу на стіл, знову одягаю. Батько Сніжани має прилетіти завтра. Завтра. І досі — нічого.

Сніжана зникла так само істерично, як і жила. Сварка, грюкнуті двері, повідомлення без змісту. Вона знала, що робить. Завжди знала, де болітиме найбільше. А болітиме не мені — холдингу. Угоді. Людям, які не пробачають особистих провалів.

Я стискаю щелепи. Рита запізнюється.

Вона входить без стуку — як завжди. Впевнено, швидко, з тією дратівливою зібраністю, яку я ціную і ненавиджу водночас.

— У нас проблема, — кажу замість привітання.

— Уже ні, — відповідає вона. — Принаймні не така, як була.

Я підводжу погляд — і завмираю.

За її спиною стоїть дівчина.

Ні. Не дівчина — непорозуміння.

Руда. Волосся зібране абияк, кілька пасм вибилися й падають на щоки. Куртка дешева, взуття просте. Вона пахне… кухнею. Теплом, жиром, випічкою. Запахом, якому не місце тут, у моєму кабінеті, де повітря фільтрують тричі.

Вона дивиться прямо. Без кокетства, без страху. І це дратує більше за все інше.

— Це що? — питаю я повільно.

— Це Естер, — спокійно каже Рита. — Ваша наречена.

Я сміюся. Коротко. Без гумору.

— Ти знущаєшся?

— Ні.

— Це схоже на жарт. Поганий.

Дівчина хмуриться, але мовчить. Добре. Принаймні не лізе.

— У нас не залишилося часу, — продовжує Рита. — Усі «відповідні» варіанти зірвалися. Або не схожі. Або не витримають. Або занадто розумні.

— А ця, значить, ідеальна? — я ковзаю поглядом по її куртці, руках, обличчю. — Ти серйозно?

— Подивіться, — Рита дістає планшет і кладе на стіл. Фото. Сніжана. А поруч — швидке, зроблене нашвидкуруч зображення цієї… Естер.

Я дивлюся — і мене накриває роздратуванням сильніше.

Риси. Лінія вилиць. Очі. Навіть нахил голови.

— Це монтаж, — кажу я.

— Ні.

Я знову дивлюся на дівчину. Тепер уважніше. І мені це не подобається. Не подобається, що схожість справжня. Не подобається, що виходу немає.

— Вона не вміє триматися, — кажу я. — Вона зламається на першому ж запитанні.

— Не зламається, — Рита спокійна, як завжди. — Вона вперта. І не намагається сподобатися. Це плюс.

— Вона бідна, — кажу я жорстко. — Це видно.

Естер здригається. Ледь помітно. Але я бачу.

— Так, — відповідає Рита. — І це теж плюс. Вона не грає у світські ігри. Її батько не відчує фальші. Він ненавидить глянець.

Я стискаю пальці в кулак. Мені хочеться вигнати їх обох. Скасувати все. Але я знаю — не можна.

— Ти розумієш, — кажу тихо, — що мені доведеться… терпіти її.

— Лише кілька днів, — каже Рита. — Захід. Фото. Посмішки. Потім вона зникне.

Я знову дивлюся на Естер.

— Ти розумієш, у що лізеш? — питаю я її напряму.

— Я розумію, що мені тут не раді, — відповідає вона. Голос рівний. — І що ви мене ненавидите.

— Це не ненависть, — кажу я. — Це вимога.

— Мені байдуже, як ви це називаєте, — каже вона. — Я свою частину зроблю.

Рита дивиться на мене уважно. Вона знає — я вже погодився. Просто ще не визнав цього.

— У нас немає вибору, — кажу нарешті. — Але слухай уважно, — це вже до Естер. — Ти будеш робити рівно те, що скажуть. Ніякої самодіяльності. Ніяких сюрпризів. Ти — тінь.

Вона дивиться на мене. Довго. Потім киває.

— Добре.

Я відчуваю зневагу. Роздратування. І щось ще — неприємне, зайве. Відчуття, ніби в мій ідеально збудований простір занесли щось живе.

— Завтра, — кажу я. — Починаємо завтра. Але вже сьогодні ввечері ти маєш бути в моєму будинку. Рито, відвезеш її і познайомиш з Люсьєном. 

І думаю лише про одне: як пережити це, нічого не зруйнувавши.

І чомусь не впевнений, що зруйнується не я.

Солодкі мої, чекаю ваших коментарів і лайків. Що думаєте про цю пару? Естер впорається чи все зіпсує?