1

Мене звати Естер, і я зараз думаю не про долю, а про хліб.

Йду повільно, бо ноги гудуть після практики, а в голові — список дрібних справ: зайти в магазин, не забути про дріжджі, вдома Ден знову попросить щось солодке до чаю. Куртка на мені стара, але тепла, кишені пахнуть борошном і металом дріб’язку. Я виглядаю так, як і почуваюся — просто.

Вулиця сіра, буденна, нічого особливого. Саме тому я одразу помічаю її.

Вона стоїть так, ніби це не тротуар, а її особиста територія. Світле пальто, каблуки, впевненість у кожному русі. Такі жінки не дивляться навколо — навколо дивляться на них. Її погляд ковзає, але раптом зупиняється на мені. Не затримується, не чіпляється — оцінює. Як товар. Як ідею.

— Дівчино.

Я обертаюся не одразу. Мені не звично, що мене кличуть отак — без імені, без інтонації двору.

— Ви мені? — питаю, і мій голос звучить трохи грубіше, ніж я хотіла.

Вона усміхається. Не тепло — правильно.

— Так. Саме вам.

Підходить ближче. Від неї пахне чимось дорогим і холодним. Я відчуваю себе раптом дуже… відкритою. Ніби мої потерті рукави, руде волосся, прості черевики — це не одяг, а зізнання.

— Як вас звати?

— Естер.

— Гарне ім’я, — каже вона, але дивиться не в очі, а трохи нижче, наче приміряє мене до якоїсь думки.

Мені стає ніяково. Не страшно — саме ніяково. Так буває, коли не розумієш правил гри, але відчуваєш, що тебе вже в неї втягнули.

— Ви працюєте? — питає вона.

— Навчаюся. Кулінарне училище.

Куточок її губ ледь сіпається. Наче я щойно сказала щось дуже вдале.

— Мені потрібна дівчина, — каже вона, знижуючи голос. — На одну… ситуацію. Тимчасово. Оплата хороша.

Пауза між словами тягнеться дивно. «Дівчина». «Ситуація». Я раптом думаю про всі дурні історії, які чула, і внутрішньо напружуюся.

— Я не… — починаю, але вона м’яко перебиває.

— Нічого такого, про що ви подумали, — усміхається знову. — Хоча ви подумали правильно.

Це звучить так, ніби вона грається. А я — ні.

Я мовчу. Дивлюся на її ідеальні руки, на годинник, який коштує, мабуть, як наш холодильник, і думаю, що між нами — прірва, але чомусь саме мене вона зупинила.

— Вам не обов’язково відповідати зараз, — каже вона. — Просто… подумайте. Ось моя візитка.

Картон щільний, пальці на мить торкаються моїх. Я здригаюся — не від дотику, від усвідомлення, що це щось змінює.

Вона йде, не озираючись.

А я стою посеред тротуару з клаптиком чужого життя в руках і відчуттям, ніби щойно заглянула у двері, за якими мені не раді. Але чомусь чекають.

Я викидаю візитку одразу ж.

Не театрально — просто, разом із чеком і старим папірцем зі списком продуктів. Металевий кошик біля входу в супермаркет ковтає її без звуку. Мені стає легше. Наче я щойно зробила правильну річ і повернулася на своє місце.

У магазині тепло й тісно. Я беру хліб, молоко, цукор, думаю про те, що мама знову скаже, що не треба було купувати солодке, а Ден усе одно з’їсть половину. Життя збирається назад, у знайому форму. Я майже забуваю про світле пальто й холодні очі.

Майже.

Коли виходжу, надворі вже сутеніє. Пакет тягне руку вниз, я перекладаю його в іншу — і завмираю.

Машина стоїть просто навпроти входу. Чорна, блискуча, недоречна тут, як лаковані туфлі на кухні. Дверцята відчиняються, і я одразу розумію — це вона.

Рита дивиться на мене так, ніби нічого не сталося. Ніби я нічого не викидала. Ніби рішення — річ умовна.

— Естер, — каже спокійно. — Сідайте.

— Ні, — відповідаю одразу. — Я все сказала.

— Ви нічого не сказали, — вона трохи нахиляє голову. — Ви просто злякалися.

Це злить. Я стискаю ручки пакета.

— Я не з таких. Я не продаюся, якщо ви про це.

Вона зітхає, але не роздратовано — швидше втомлено.

— Саме тому ви мені підходите.

Я фиркаю.

— Та пішли ви.

Рита не ображається. Вона виходить із машини, і поруч із нею я знову відчуваю себе надто… справжньою. Занадто гучною. Занадто живою.

— Давайте вип’ємо кави, — каже вона. — П’ять хвилин. Якщо після цього ви скажете «ні» — я більше вас не турбуватиму.

— Ви вже турбуєте.

— Так. Але це ще не межа.

Кафе за рогом. Просте, з потертою вивіскою. Усередині пахне кавою й випічкою, і мені раптом стає трохи спокійніше — це мій запах. Моя територія. Ми сідаємо за маленький столик, я не знімаю куртку.

— Говоріть, — кажу. — Швидко.

Рита кладе телефон на стіл, але не вмикає його одразу.

— Моєму шефу потрібна наречена, — говорить вона тихо. — На один захід. Лише присутність. Посмішки. Фото.

— Ви з глузду з’їхали, — я навіть сміюся. — Подивіться на мене. Я пацанка. Я матюкаюся. Я не знаю, з якого боку тримати виделку, якщо їх більше однієї.

— Знаю, — каже вона. — Саме тому.

— Та йдіть ви… — я відсуваю стілець. — Знайдіть собі модель. Акторку. Ляльку.

— Справжня наречена зникла, — рівно каже Рита.

Я завмираю не через слова, а через тон. Він змінюється. Стає гострішим.

— І що, — кидаю я. — Це тепер моя проблема?

Рита мовчки вмикає телефон і повертає екран до мене.

Я дивлюся — і світ на мить з’їжджає набік.

На фото дівчина. Рудувате волосся, зібране так само, як я збираю, коли поспішаю. Лінія губ. Ніс. Очі. Навіть нахил голови.

Я дивлюся довше, ніж треба.

— Це… — починаю і замовкаю.

— Вона, — каже Рита. — А тепер подивіться на себе.

Я не хочу. Але вже пізно. Відчуття дивне, майже брудне. Ніби мене щойно розділили на дві частини й показали одну з них без мого дозволу.

— Це збіг, — кажу нарешті. — Просто дурний збіг.

— Ні, Естер, — тихо відповідає Рита. — Це ваш квиток.

Я відсовую телефон.

— Я не буду нічиєю заміною.

— Ви не будете заміною, — вона дивиться мені прямо в очі. — Ви будете рішенням.

Я сміюся. Коротко. Нервово.