Розділ 38. Аркан-Дагон

Аркан-Дагон

У кареті Тереза прихилилася до коханого в обійми. Аркан-Дагон ніжно гладив її, вкладаючи у кожен дотик свою душу, насолоджувався її ароматом, торкався шовковистої шкіри. Як багато може означати кохана жінка. Тереза була надзвичайною – у ній поєднувалася чуйність і практичність, романтичність і раціональність, ніжність і дотепність. Їхні ранки ставали звичними, водночас вони дарували йому надію на нове життя, адже він не відчував себе настільки живим, як зараз, мабуть, ніколи.

Навіть Мінеора, його колишня муза і невловима мрія, в порівнянні з Терезою виявилася не настільки люблячою. До Терези його тягнуло як до магніта, як до сонця, як до води у спекотний день. Лише її присутність могла миттєво вгамувати його тривогу та емоції.

Зараз він намагався закарбувати у пам'яті – кожну її волосину, кожну клітинку її тіла. Але часу на зволікання не було, тому він почав її гладити по волоссю і знову використав свій магічний вплив. Вперше це було під час консумації їхнього зв'язку, адже він бачив, що дівчина ще не повністю готова довіритися. Проте часу на роздуми і вагання не було, тому він не мав вибору.

Відчуття у нього тоді були не найкращі, і він заприсягнувся, що застосовуватиме свій вплив на кохану тільки в крайньому випадку. Кожного разу, використовуючи магію на Терезі, він відчував себе зрадником їхнього кохання. Але що робити, коли доля п'яти королівств висить на волосині?

І ось знову настав крайній випадок. Як шахісти кажуть, «цейтнот». Це був саме такий випадок, коли часу навіть на дорогу додому критично не вистачало.

Сьогодні йому вдалося переконатися у своїх здогадах, а батько лише їх підтвердив. Зараз усе стояло на кону – не лише його особисте щастя, а й майбутнє всіх ельфів.

Побачивши, що Тереза засинає, він обережно торкнувся прихованого під вишуканою вишивкою сорочки амулета-артефакта. Невеликий кристал, не більший за мигдаль, був невидимий для сторонніх очей – лише тонкі магічні нитки, вплетені в тканину, видавали його присутність тим, хто знав, де шукати. При активації він спалахував холодним блакитним світлом, створюючи зв'язок крізь простір і час. Через цей амулет він викликав свого друга дитинства і побратима в останній війні – лорда Зеінера.

Зеінер був його найкращим другом з раньього дитинства. Вони тренувалися змалку, вчилися битися спершу на дерев'яних мечах і палицях, потім на стальних. Разом їздили верхи, були всюди нерозлий-вода. Іноді йому здавалося, що Зеінер – як його брат. Але роки змінили їхні стосунки, внесли в них гіркоту та недовіру.

Останнім часом вони майже не спілкувалися. Ініціатором конфлікту був Зеінер. Про ті події Аркан волів би не згадувати зовсім – занадто болючі спогади та не вирішена ситуація. Війна п'ятирічної давності дещо згладила їхній конфлікт. Вони знову билися пліч-о-пліч, прикриваючи один одному спини, і Аркан-Дагон з упевненістю міг довірити йому своє життя. Але чи міг довірити життя Терези – це зовсім інше питання.

І лише загроза, що нависла не лише над королівством Брестімоль, а й над іншими чотирма ельфійськими володіннями, змусила його звернутися до колишнього друга.

Позавчора вони мали особисту зустріч, лорд Зеінер коротко доповів, що на нього можна розраховувати. Але військова справа – це одне, а життя родини набагато важливіше. І Аркан знав, що Зеінер завжди мав власні плани, власні амбіції. Особливо після того, що сталося між ними.

Він активував амулет, що з дитинства носив на шиї, відчуваючи, як кристал нагрівається під дотиком. Магічні руни на невидимому ланцюжку спалахнули, і вже за секунду в екіпажі на протилежній лавці з'явився силует.

Зеінер матеріалізувався з легкого мерехтіння повітря, його власний амулет – точна копія Арканового, лише з смарагдовим кристалом замість блакитного – ще світився під його темним плащем. Він був високим, міцно збудованим ельфом з чорним смоляним волоссям, пронизливими смарагдовими очима та шрамом біля лівого ока – пам'ятка від їхньої останньої спільної битви. Роки зробили його ще більш загадковим, ще більш непередбачуваним.

За вікном карети почав сипати дрібний дощ, краплі б'ють по склу ритмічно, наче відлічують час до невідворотного. Колеса скрипіли на нерівній дорозі, карета похитнулася на особливо глибокій вибоїні, змусивши Терезу ще міцніше притулитися до Аркана уві сні. Десь попереду чулося тупотіння копит коней, що намагалися втримати рівномірний ритм, незважаючи на погіршення погоди.

— Ну, привіт, старий друже, — прискіпливо поглянув на нього Зеінер, а потім його погляд прищурився, і він затримав увагу на дівчині. В його очах спалахнуло щось хиже, щось давно приховане. — А ти, бачу, довго не сумував.

Аркан інстинктивно ще міцніше обійняв Терезу, прикриваючи її від чужого погляду. Йому не сподобалося, як Зеінер дивиться на його кохану – ніби оцінює, ніби планує щось. Це був той самий погляд, який колись зруйнував їхню дружбу.

— Зеінере, закрий рота, — різко промовив Аркан. — Це моя дружина. Не смій навіть дивитися на неї.

Аркан зімкнув щелепи, і на шиї здулися вени. Він знав цей погляд Зеінера – той завжди жадав те, що належало іншим. Особливо якщо це належало йому, Аркану.

— Не заводься, друже, — в голосі Зеінера звучала небезпечна насмішка, він відкинувся на спинку лавки, демонстративно розслабившись. — Вона ж просто людина. Хоча... — його погляд знову ковзнув по Терезі, — досить приваблива для свого виду. Нагадує мені одну особу...

Останні слова Зеінер промовив тихо, але Аркан їх почув. І зрозумів натяк. Його обличчя кам'яніло.

Дощ за вікном посилився, і тепер струмки води стікали по склу, розмиваючи краєвид. Карета різко нахилилася вліво, проїжджаючи повз глибоку ополонку, і цей рух змусив Зеінера податися вперед. Його руки лежали на колінах зі зверненими догори долонями – жест удаваної мирності, але Аркан помітив, як напружилися м'язи на його передпліччях.

— Вона моя пара, моя дружина, моя споріднена душа. Моя! — останнє слово він майже гаркнув, ледь стримуючи бажання вхопитися за меч. — І якщо ти хоч раз...