Розділ 37.

Тереза.

Сонце ніжило своїми промінчиками, лоскотало повіки і вуста, а мелодійні звуки птахів створювали атмосферу комфорту та безтурботності. Тереза потягнулася і посміхнулася – вона почувалася абсолютно щасливою.

«Як же добре у цьому світі, поруч з коханим»…

Але коли вона розплющила очі і поглянула навкруги, усмішка поволі згасла. Лежала вона на ліжку у своїй блакитній сукні, і чомусь це здавалося підозрілим і неправильним. Підвівшись на лікті, вона напружено почала згадувати останні події: разом з Арканом вони поверталися каретою від заміського будинку батька, екс-короля Дагона-Вердріеля, і на неї зненацька почала накочувати дрімота.

Аркан ніжно пригортав її до себе, цілував у маківку та гладив по волоссі, щось шепотів на незрозумілій мові – мові, яка лунала як давня інкантація. Її повіки майже зімкнулися, і останнє, що вловила в ті долі секунди, був світлий спалах і... ще одна фігура в екіпажі. Хтось третій. Проте в останньому Тереза була геть не впевнена – можливо, сон підкидав їй свої фантазії і сновидіння.

«Якщо я тут, то де Аркан? І чому я не пам'ятаю, як дісталася до ліжка?»

Вона ж не могла так міцно заснути?

З цими тривожними думками вона підвелася і вийшла у ванну вмитися. Надворі починало сутеніти, хоч останні промінчики сонця, що швидко заходили за обрій, ще вели боротьбу за день. Але навіть це звичне світло здавалося якимось підозрілим, наче воно приховувало щось важливе.

Перед дзеркалом у ванній Тереза на мить зупинилася, розглядаючи своє відображення. Світле волосся було все ще акуратно зачесане, хоча окремі пасма трохи розтріпалися під час сну. Її тендітна фігура у блакитній сукні виглядала бездоганно, але в очах читалася прихована тривога. Швидко поправивши зачіску та згладивши складки на сукні, вона випростала плечі та взяла себе в руки – хай там що, але вона мала зберігати достойний вигляд.

Попрямувавши в коридор і спустившись вниз до вітальні, вона відразу відчула зміну в обстановці. Повітря густішало від неозвучених таємниць. Тереза інстинктивно випрямила спину та склала руки перед собою – навіть у тривожний момент вона зовні виглядала незворушно.

— Гілморе, чи відомо, де зараз перебуває Аркан-Дагон? — питання пролунало гостріше, ніж вона планувала.

Управитель дому витримав коротку, але багатозначну паузу, очевидно зважуючи кожне слово:

— Господар просив передати, щоб ви ні про що не хвилювалися. Тут ви всі в повній безпеці.

— Всі? — Тереза наступила на слово. — Що ви маєте на увазі під «всі»?

Але відповісти Гілмор не встиг. Вхідні двері відчинилися з театральним розмахом, змусивши всіх різко повернутися на звук. На порозі з'явилася Іоланда з сином Меліелем, і невдоволений вираз її обличчя не обіцяв нічого хорошого.

— А ось і наша винуватиця, — з отруйним шипінням промовила Іоланда, кожне слово капало ядом. — Ти, голубко, сюди приїхала для того, щоб нас усіх знищити? Чи це так, побічний ефект твоєї... людськості?

Повисла пауза, наповнена електричною напругою. До вітальні на шум поспішно зійшлися Люба, Едмунд з дітьми. Чулися важкі кроки кухарки, економки і решти персоналу палацу – всі наче відчували, що наближається щось неминуче, тому сходилися в епіцентр подій.

— Що трапилося? — з величезними зусиллями, щоб не перейти на крик та істерику, спитала Тереза. Її голос тремтів від стриманого гніву, хоча зовні вона залишалася неймовірно стриманою – лише ледь помітне напруження м'язів на шиї видавало внутрішній ураган емоцій.

Іоланда пройшла до кімнати з поважним видом справжньої хазяйки – не гості, а власниці. Без слів, але з нахабним, зверхнім видом вона вмостилася у м'яке крісло з високою спинкою та підлокітниками, що розташовувалося біля каміну. Ще одне таке крісло було поруч, але Іоланда навіть не подивилася на нього – очевидно, не вважаючи Терезу гідною сидіти поруч.

Тереза підійшла до другого крісла, але сідати не поспішала. Напруга в кімнаті росла з кожною секундою.

Меліель підійшов до Карла та Мартіни, кидаючи на них погляд, сповнений ельфійської зверхності. Едмунд став біля Люби, проте чомусь наче ховався за її спину – чи то захищаючись, чи то підставляючи їй своє плече для підтримки. Лише старий і досвідчений Гілмор стояв непорушно, як стовп, оцінюючи ситуацію, яка з кожною секундою набувала більш тривожних і непередбачуваних нот.

Нарешті старша сестра Аркана-Дагона Іоланда, яка вважала себе господинею, зухвало всіх присутніх обвела своїм хижим, важким, оцінюючим поглядом. Її крижані блакитні очі, сповнені зневаги, затримались особливо довго на Терезі та Любі, яку вона вперше бачила. Вона зітхнула з театральною неприязню і відчеканила різким, металевим голосом:

— Бачу, у домі побільшало «людинок». — Вона вимовила це слово, наче воно смерділо. — Ну що ж. Це все пояснює. Коли пускаєш у дім... нижчі істоти, не дивуйся, що біда прийде слідом.

У Люби від цих слів з рук випала срібна ложечка з кремом, що з дзвоном покотилася по мармуровій підлозі. Звук пролунав, наче грім серед тиші.

Тереза вже відкрила рот, щоб різко припинити це безумство, але враз біля неї опинилися Карл з Мартіною. Десятирічні ельфи стояли, як маленькі вартові, з грізним поглядом дивлячись на рідну тітку. Їхні дитячі обличчя палали справедливим гнівом.

— Не смій так говорити про нашу нову маму! — вигукнув Карл, його голос тремтів від обурення. Від його слів очі Іоланди стали більшими, ніж зазвичай, і в них спалахнуло щось небезпечне.

— Так! Вона найкраща! — підхопила Мартіна, рішуче вказуючи пальцем на тітку. — І набагато краща за деяких ельфів, які вважають себе особливими!

Ельфійка повільно підвелася з крісла, її рухи були плавні, як у кішки перед стрибком.

— Ах, діти... — її голос став медово-отруйним. — Меліелю, візьми з собою Карла і Мартіну і йдіть до навчального класу. Ти теж, Едмунд - вказала на педагога манірним жестом руки, а той  одразу схилив голову і опустив погляд.