Розділ 36.

Тереза.

Кожна хвилина перебування в цьому дивовижному будинку все більше дивувала Терезу. Вона очікувала побачити могутнього чоловіка — зухвалого, суворого володаря з владним поглядом та залізною волею. Подумки продумувала фрази, які мала б сказати, репетувала ввічливі церемонні вирази, готувалася до складної розмови з тим, хто колись керував цілим королівством.

Натомість її очам відкрилася абсолютно неочікувана картина.

У світлій кімнаті з великими вікнами, через які лилося м'яке денне світло, на простому ліжку з білою постіллю лежав ельф зі світлим, майже сріблястим волоссям та глибокими блакитними очима. Схожість з Арканом-Дагоном була неспростовна — такі ж аристократичні риси обличчя, такий же розумний погляд, та сама ледь помітна усмішка в куточках вуст. Але якби вона зустріла цього чоловіка за інших обставин, то точно не змогла б здогадатися, що він батько її коханого.

Дагон-Вердріель мав вигляд чоловіка років на десять старшого за Аркана, не більше. А враховуючи, що Аркан був молодшим сином, а старшою дитиною була сестра Іоланда, це виявилося доволі несподіваним, хоч і приємним відкриттям. Ельфи старіли зовсім не так, як люди, і тепер Тереза це бачила на власні очі.

— Заходьте, заходьте, — привітно промовив екс-король, намагаючись підвестися на ліжку. Голос у нього був дещо втомлений, але теплий. — Аркане, допоможи мені сісти. А ти, мабуть, та чудова Тереза, про яку мій син розповідав?

Щоки Терези спалахнули румʼянцем.

— Так, Ваша Величносте, — почала вона церемонно, але Дагон-Вердріель махнув рукою.

— Ніяких "величностей", дитино. Я вже не король. Просто Дагон. Або, якщо тебе це лякає, — батько Дагон, — він підморгнув їй так щиро, що Тереза мимоволі усміхнулася.

Дагон-Вердріель виявився дивовижно простим у спілкуванні. З сином вони взагалі розмовляли як ровесники, і було добре видно, наскільки близькі ці двоє чоловіків. Вони жартували, сміялися, а батько з неприхованою гордістю слухав розповіді про королівські справи та зміни в палаці.

— Розкажи мені про себе, Терезо, — попросив екс-король, коли перші хвилини знайомства минули. — Аркан казав, що ти з іншого світу. Це правда?

— Так, — кивнула вона. — З місця, яке ми називаємо Землею.

Очі Дагона-Вердріеля наповнилися живим інтересом.

— Земля! — він навіть спробував сісти рівніше. — Я бував там сотні разів. Дивовижне місце, дивовижні люди. Такі пристрасні, такі живі! Ви не живете тисячоліттями, тому кожна мить для вас цінна. А ще ви здатні на такі глибокі почуття...

Несподівано для самої себе Тереза почала розповідати — про свій світ, роботу, родину, про те, як зустрілася з Арканом. Дагон-Вердріель слухав з неприхованим захопленням, ставив питання, сміявся над смішними історіями.

— Чудово! — вигукнув він, коли Тереза закінчила розповідь. — Аркане, хлопче, ти знайшов справжній скарб.

А потім сталося щось, чого Тереза зовсім не очікувала. Дагон-Вердріель попросив їх взятися за руки і покласти їхні долоні на його руку. Його шкіра була дивно прохолодною, але дотик — ніжним і благословляючим.

— Я бачу ваш зв'язок, — тихо промовив він, заплющивши очі. — Він справжній, міцний, благословенний самими зірками. — Він розплющив очі і подивився спочатку на Терезу, потім на сина. — Я благословляю ваш союз від імені роду та від власного серця.

Потім він підморгнув Терезі і суворо подивився на Аркана:

— А тебе, синку, попереджаю: бережи дружину як найбільший скарб. Бо такі жінки трапляються раз на тисячоліття.

— Обовʼязково, батьку, — щиро відповів Аркан і злегка вклонився.

— А тепер, — Дагон-Вердріель втомлено відкинувся на подушки, — залиште немічного на самоті. Мені потрібно відпочити.

Тереза вийшла зі спальні, залишивши батька і сина для приватної розмови, і направилася до виходу. Біля дверей її перестріла Івасія — служниця виявилася жвавою жінкою середніх років з добрими очима.

— Пані Терезо, — усміхнулася вона, — не хочете прогулятися садом? Там зараз така краса!

— З радістю, — відповіла Тереза, відчуваючи потребу в свіжому повітрі після хвилюючої зустрічі.

Вони вийшли з будинку, і Івасія повела її стежкою між квітучими мальвами. Легкий вітерець приносив солодкий аромат квітів та свіжість з струмочка, що протікав неподалік.

— Ви теж людина, — зауважила Тереза, не знаючи, чи це делікатно.

— Так, — кивнула Івасія без тіні незручності. — Колись я жила на Землі, в невеликому містечку. Але ось уже двадцять років живу тут і служу королю Дагону-Вердріелю, і жодного разу не пожалкувала про свій вибір.

— Як ви сюди потрапили? — цікаво запитала Тереза.

— Довга історія, — засміялася Івасія. — Та головне — я знайшла тут свій дім. Його Величність добрий чоловік, справедливий. Він ніколи не дивився на мене зверхньо через те, що я людина. Навпаки, каже, що ми нагадуємо йому про те, що справді важливо в житті.

Вони неквапливо прогулювалися садом, Івасія показувала різні квіти, розповідала про звички колишнього короля, а Тереза слухала, насолоджуючись мирною атмосферою цього дивного місця.

— Він хворіє вже п'ять років, — тихо сказала Івасія, коли вони зупинилися біля особливо красивої клумби з фіолетовими мальвами. — Лікарі кажуть різне, але я бачу... він слабшає. Це дуже засмучує принца Аркана.

— А ви що думаєте? — обережно запитала Тереза.

Івасія задумливо подивилася на небо.

— Я думаю, що іноді душа втомлюється швидше за тіло. Його Величність багато пережив, багато віддав своєму народові. Може, просто час відпочити...

У цей момент з будинку вийшов Аркан. На його обличчі було дивне поєднання замисленості та захоплення, ніби він почув щось важливе, але водночас приємне.

— Готова їхати? — спитав він, підійшовши до них.

— Звичайно, — кивнула Тереза.

Вони попрощалися з Івасією, яка на прощання міцно стиснула Терезі руку і прошепотіла:

— Ви йому сподобалися. Він щасливий за сина.