Розділ 26.

Тереза.

— Присідай, красуне, поговоримо— доброзичливо промовив незнайомець, показуючи на стілець навпроти. — Я до людей ставлюся толерантно... — після короткої паузи, повної недомовленостей, додав з гіркотою: — На відміну від інших.

Всередині завирували сумніви, наче темна вода в глибокому колодязі. Їй не все було зрозуміло у цьому світі. З одного боку, вона відчувала теплі почуття Аркадія, щирість дітлахів, але сьогодні зіткнулася з чимось іншим — холодністю, зверхністю, а тепер ще й цією загадковою пригніченістю. Хотілося розпитати ельфа про королівську родину, проте чи готова вона почути відповіді?

Її вагання не залишилося без уваги. Співрозмовник тим часом промовив тихше, майже пошепки:

— Ой, дівчинко... Знімай рожеві окуляри, чи як у вас на Землі кажуть. Поки не пізно. І тікай звідси, поки ще можеш.

Таке неоднозначне застереження вона точно не очікувала почути. Несвідомо край своєї довгої напівпрозорої шалі стала намотувати на зап'ястя, де виднівся шлюбний браслет, що тепер пульсував тьмяним сяйвом.

Ельф хмикнув, помітивши цей жест:

— О, бачу, тебе втягнули в ілюзію про спорідненість душ. І ти у це віриш? — він усміхнувся, але усмішка була сумною, майже жорстокою. — Дарма. Я колись теж вірив... Вірив у вічне кохання, у відданість, у те, що любов здатна подолати все... І віддав усе, що мав. Буквально все.

Його голос став тихшим, але кожне слово падало як краплина отрути:

— А знаєш, що отримав натомість? Самотність. Зраду. І смерть.

Вона нічого не сказала, нічого не питала, але отримала ці вельми неприємні слова, що врізалися в душу, наче уламки льоду. В голові крутилися питання: «Чому він це говорить? Чому так боляче? Чому стало так важко дихати?»

На очі стали набігати непрохані зрадливі сльози. Невже вона й справді повірила у казку про щасливе кохання і сім'ю? Чи це все — лише фантазія, красива брехня?

Вона відвернулася, намагаючись повернути собі рівновагу та впевненість, стерти сльози рукавом.

— Терезо! — вона обернулася на голос свого коханого, який йшов до неї швидкою ходою, і серце одразу забилося частіше від радості.

Усміхнулася крізь сльози, які так і не пролилися, відчуваючи, як тепло проникає в груди.

Озирнулася до альтанки, щоб попрощатися з дивним гостем, але там нікого уже не було. Лише порожній стілець і чашка чаю, від якої ще йшла пара.

— Арка... Аркане! — виправилася і перейшла майже на біг назустріч.

Дивні емоції переповнювали її — страх, сум, радість, розгубленість. Сьогодні стільки всього трапилося! І магічні браслети, які сяяли, як-от зараз, і зустріч з родиною коханого, і химерні звірятка, і цей загадковий незнайомець з його страшними словами.

— Не сумувала, Теро? — м'яко запитав Аркан, підійшовши і обережно пригорнувши її до себе.

Його обійми були такими теплими, такими рідними, що вона мимоволі притулилася міцніше, вдихаючи знайомий аромат.

— Ти не втомилася? Як почуваєшся? — він відсунувся, щоб поглянути їй в очі, і його погляд був повен турботи. — Я знаю, що сьогодні було багато нового... Сім'я буває важкою, особливо наша.

Його рука лягла на її щоку, великий палець ніжно стер сльозинку.

— Точно усе гаразд ? Може, повернемося до замку?

— Ні, все добре, — відповіла вона, притискаючи його долоню до своєї щоки. — Просто... — він тим часом запропонував їй руку, і вони неспішно рушили алеєю в бік павільйоу. — Мартіна і Карл пішли зі своїми тваринками до мага, а я розмовляла з Ілларіусом...

Вона хотіла поділитися цією дивною розмовою, але Аркан її перебив:

— Чекай, що ти сказала? — він зупинився як вкопаний. — Яким Ілларіусом?

Його голос змінився, став напруженим, а обличчя — серйозним.

— З чоловіком Іоланди. Він сидів у альтанці, — і вона махнула на дерев'яний навіс, до якого вони наближалися. — Дивний такий чоловік, ельф... Говорив загадками і попереджав мене...

— Терезо, цього не може бути, — Аркан поправив волосся за вухо і заперечно похитав головою. — Ти щось сплутала. Можливо, когось не так зрозуміла.

— Але ж він тут сидів. Щойно! — вона показала на стілець. — Дивись, чашка ще тепла! Казав, що його звуть Ілларіус-Кай Глін...

— Ілларіус-Кай Ґліндеріс, — тихо закінчив Аркан, і в його голосі прозвучала якась дивна нота.

Він зупинився, повернувся до дівчини і поглянув їй у вічі з таким виразом, який її налякав.

— Терезо, я знаю, як звали чоловіка Іоланди. Але він помер п'ять років назад.

— Що? — лише змогла вимовити Тереза, перебуваючи у повному збентеженні від почутого. — Як... як це можливо? Що з ним трапилося?

— Крім тебе його ще хтось бачив? — Аркан говорив дуже спокійно, але в його очах танцювали тіні. — Може, Карл, Мартіна чи Меліель?

Вона починала здогадуватися, чому коханий задає ці питання, і в грудях заросло холодом.

— Ти вважаєш, що я це все вигадала? Ну звісно... — голос дрижав від образи.

Вона опустила погляд, але Аркан акуратно підняв її підборіддя до свого обличчя.

— Терезо, я вірю тобі. Вірю безумовно, — його голос був твердим, переконливим. — Вірю, що ти не збрехала і не придумала. Я питаю, адже це могла бути якась примара, привид чи чийсь невдалий жарт. У нашому світі трапляються дивні і часом незрозумілі речі.

Він стиснув губи, і його вираз став нечитабельним, глибоким та задуманим.

— Ходімо сюди. Покажи, де він сидів.

— Ось тут, — вказала на місце, де стояв стілець. — Спершу я відчула на собі дивний погляд, причому так, немов мого плеча торкнулася чиясь холодна рука, а потім побачила його. Світле кучеряве волосся пшеничного кольору, трохи старший... і втомлений...

— Гаразд, — Аркан простягнув руку і почав щось сканувати, його долоня світилася тьмяним блакитним сяйвом. — Так, тут хтось був, проте слід надто слабкий... старий... — він нахмурився. — Це дивно. Дуже дивно.