Розділ 18.

Тереза

«Якщо від чаю можна сп'яніти — то це саме той випадок», — подумала Тереза, ніби нещодавно повернулась не з кабінету шефа, а з ельфійської дегустації хмільного нектару, де кожен ковток обіцяв вічне кохання або принаймні хорошу амнезію. Голова крутилась, мов карусель після десятого кола, а в грудях щось солодко пульсувало — то не серце, то не метелики, а щось набагато небезпечніше. Можливо, душа нарешті прокинулась після багаторічного сну.

За кілька хвилин мав бути обід, тож їй доведеться зібратися з думками. Але не сьогодні… точніше, не зараз. Можливо, взагалі ніколи.

Раптом на горизонті з'явився той самий власник авто і добрих намірів — Стас, якого так розхвалювала Оксана і сватає ледь не весь відділ. Він крокував до неї з упевненістю полководця, що йде здобувати нову територію. Його сяюча усмішка говорила за нього краще за будь-яке резюме, а очі світилися так, ніби він щойно виграв у лотерею і вирішив поділитися щастям. Але Тереза як дипломований психолог пішла на випередження, активуючи всі захисні бар'єри розуму.

— Дякую за квіти, але не варто було, — сказала вона, намагаючись звучати щиро, але беземоційно, як електронний голос у банкоматі. — Я ж казала, що в мене плани на ці вихідні…

— Терезо, ходімо пообідаємо. Наші вже пішли, — пролунав у відповідь голос, такий впевнений, що на мить їй здалося, ніби всі її плани щойно отримали нову редакцію без її згоди.

Відповідати було нічого, а тим паче, що ковток чаю та цукерка лише нагнали апетит. Тому дівчина взяла сумочку і пішла зі Стасом до місцевої піцерії, де готують і інші страви. По дорозі вона мовчки прокляла себе за слабкість духу та шлунок, який так недоречно дав про себе чути.

Там їх зустріла сцена, вартісна премії за найкращу колективну змову: три столи, зсунуті разом, і погляди, що наче шукали підтвердження останніх пліток. Атмосфера була настільки густою від цікавості, що її можна було б різати ножем і подавати як основну страву. Ну, звісно, Оксана також сьогодні була, хоча в більшості випадків залишається в клініці, щоб не пропустити свіжу порцію пліток. Вона сиділа з виглядом кішки, яка щойно з'їла канарку, переварила її і готується до десерту у вигляді чужого особистого життя.

— О, дивіться, яка пара йде! — прошепотіла Оксана, яка, як відомо, має вухо точніше за локатор, а язик гостріший за скальпель.

Стас сів поруч, на відстані дотику ліктя. Все культурно, ненав'язливо. Але Тереза почувала себе так, ніби її щойно призначили головною героїнею серіалу, сценарій якого вона не читала, а режисер вже кричить: «Мотор!»

Зараз озвучити свою відмову вона не могла, адже хлопець знав про те, що цими днями вона зайнята і наче й зовсім не наполягає ні на чому. 

— Ой, Терочко, а звідки в тебе такий красивий кулон? Я зранку не помітила його на тобі? — ну ось Оксана як завжди лізе не у свої справи з точністю хірурга і тактовністю бульдозера.

«І чому я його не зняла?» — паніка змила всі розумні думки.

Наступні думки були ще менш радісними: «А якщо помітять мій браслет чи перстень?» Тереза несвідомо засунула руку під стіл, ніби намагалась заховати речові докази злочину.

— А, це подарунок подруги на день народження. Замовила на китайському сайті, він з медичного сплаву, — збрехала Тереза і від цього стала почуватися ще більш ніяково. Здавалося, що вона зраджує Аркадія. Але ж, і відкрито сказати вона не могла. Які в неї гарантії щодо нього — так, вона йому вірить усім серцем, але поки говорити про стосунки зарано. А може, взагалі ніколи не буде пізно... чи рано... чи як там має бути.

Компанія різко втратила інтерес до прикраси, а збоку Марина щось прошепотіла в дусі, що носить лише золото. «Бо інакше шкіра зеленіє», — додала вона з виглядом експерта з дорогоцінних металів.

За кілька хвилин усі смакували піцею та обговорювали Макса та Інну — стажерів, що проходять інтернатуру. Розмова потекла звичною течією офісних пліток, бурхливою рікою чужих таємниць і домислів. Але Тереза почувала себе так, ніби сидить на бочці з порохом із запаленою сигаретою, яка тліє щораз ближче до вибуху.

А тим часом дівчина відчула дискомфорт від перстня — він наче починав пекти, мов совість, яка вирішила нагадати про себе через шкіру. Метал розпалювався від її хвилювання, ставав палаючим обвинуваченням у подвійному житті.

— Я на хвилинку, — кинула і зникла в напрямку туалету, де вже за півхвилини тримала руки під холодною водою і приводила себе до внутрішнього спокою. Дзеркало відображало її червоне запітніле обличчя.

Пальці лихоманково забили повідомлення:

Тереза: «Люба, SOS. Подзвони мені через 5 хв. Придумай серйозну катастрофу. Я маю зникнути звідси красиво. Потім поясню».

Люба: «Тобі пощастило. Я якраз реально реву. Телефоную за 4 хвилини. Готуйся».

Тереза повернулась до залу іще драматичнішою, ніж виходила. Сіла на місце, ледь не зітхаючи ідеальною втомою, наче щойно пробігла марафон у підборах.

— Все добре? — підморгнув Стас, жартівливо нахиляючись ближче.

— Чудово. Просто неймовірно, — відповіла вона, і саме тоді її телефон нестримно задзеленчав, мов пожежна сирена.

— Ой, пробачте, — сказала вона. — Це Люба. Не знаю, чого вона дзвонить — у нас був договір, що по обіді без викликів...

— Терочко… — голос Люби звучав так, ніби вона щойно захлинулась житловою кризою. — Нас викидають! Господарі продали квартиру. Не продовжили договір. Ми маємо з'їхати до понеділка! Два дні! А в мене навіть коробок нема!

У піцерії настала гробова тиша. Хтось із задніх столиків навіть виключив звук на телефоні — щоб краще слухати драму в прямому ефірі. Оксана нахилилась так близько, що могла б почути думки Терези.

— Що?! — Тереза зіграла щире здивування на рівні «Оскар за найкращу жіночу роль». — Як це?! Чому ти мені не сказала?! Я вже їду! Ні, нічого не пояснюй, заспокійся. Їду зараз же!

Вона різко встала, швидко натягла сумочку і майже перекинула стілець у своєму театральному пориві.