Розділ 9.

Тереза

Наступні кілька днів пролетіли в приємних клопотах. Зранку Тереза занурювалася в роботу з документами, а після обіду її шлях прокладався до величного маєтку Брестімоля — місця, де магія і реальність перепліталися, створюючи атмосферу загадковості та чарівності. Діти поступово приймали нову няню, хоча час від часу влаштовували їй справжні випробування на терпіння і кмітливість. Та Тереза, з притаманною їй практичністю і теплом, справлялася, вловлюючи кожен їхній настрій, кожен жест.

Однак серце її неспокійно вловлювало тонкі зміни у поведінці Аркадія. Він наче віддалявся — був зосереджений і замислений, ніби щось приховував від неї. Зранку ледве кидав коротке «привіт» і швидко зникав у своєму кабінеті, а ввечері не затримувався, щоб поцікавитися, як минув її день. Тереза відчувала цю невидиму стіну між ними, і це тривожило її, мов тихий шепіт вітру перед бурею.

Вдома подруга підбадьорювала і допомагала як могла:

— Ось, тримай, — поклала на стіл полотняний мішечок з вишивкою.

— Що це, Любо? Це мені? — Тереза ​​кинулася розглядати вміст незвичного мішечка.

— О, боже! — театрально гепнула себе по чолі невгамовна подруга. — Ти куди завтра йдеш?

Тереза ​​кліпала, не в змозі нічого придумати.

— До дітей, — після паузи додала, немов говорила з «особливо обдарованою». — А діти люблять... що? Правильно. Цукерки і сюрпризи. Отож, тримай. Та не відкривай раніше часу.

Та Тереза не втрималася і витягла одну цукерку, з якої стирчала невеличка смужка паперу.

— Не чіпай. Це передбачення, — пояснила подруга і, відібравши цукерку, поклала в мішечок.

— А де ти це взяла? Як цікаво...

— Не забувай, що я працюю в садку. Нещодавно замовила на одному з сувенірних сайтів. Ручна робота. А передбачення універсальні — підходять як для дорослих, так і для дітлахів.

— Ось у кого мені треба вчитися, Любочко. З тобою ніколи не засумуєш. От би ти навчила Едмунда, а то бідолаха більше тікає від дітей, ніж їх навчає.

— Ти мені скажи, чи справді він красень? Якщо за характером тюхтій — не біда, виправимо. А от якщо страшко — тут уже нічого не допоможе.

Дівчата розсміялися. Едмунд хоч і був меланхолійним, проте всі ельфи, навіть напівкровки, до яких він належав, були красенями. Люба щоразу ніби випадково згадувала про нього, а в її очах блищали іскорки, мов маленькі зірки.

— Теро, а давай ти зробиш їм фото! У мене є кілька кадрів зі старого Polaroid. Зробиш світлини на згадку, а мені принесеш фото Едмунда.

Не дочекавшись відповіді, подруга принесла фотоапарат, який дивом ще працював, і поклала його до рюкзака. Вона дивилася гордо, мов виконавши важливе завдання, і в її очах сяяла надія.

Підтримка подруги надихала, наче ковток ельфійського зілля, що додає сил та наснаги.

А новий день приніс неочікувані сюрпризи: діти були в захваті від цукерок з передбаченнями. Мартіні трапилось: «Твоя уява — це справжня магія, не припиняй мріяти».

— Ось і доказ, що я зможу збудувати не тільки новий замок, а й місто, яке буде найкращим у всіх королівствах, — мрійливо промовила дівчинка, притискаючи цукерку до грудей. — У ньому будуть літаючі каруселі і будинки з кришталю!

А от Карлу дісталося зовсім не дитяче передбачення: «Старе сімейне слово набуде нового сенсу». Тереза вже хотіла щось пояснити, як він раптом став серйозним і поклав смужку паперу до кишені сорочки, мов древній артефакт. Здавалося, юний ельф вже почав розгадувати таємницю власної долі.

— «Ти знайдеш свою половинку раніше, ніж серце навчиться чекати», — прочитав своє передбачення Едмунд, а дітлахи залилися заразним сміхом, наче зачаровані ельфійською пилюкою. Що казати, навіть Тереза не втрималася і хихикнула, прикриваючи рота рукою, а от молодий вчитель задумався, мов лицар перед важким вибором. Схоже, немає на світі ні людини, ні ельфа, які б не мріяли про кохання, навіть якщо воно ховається за товстими книгами та правилами етикету.

На фотографії з Polaroid діти зреагували так, як Тереза на ельфійську магію. Карл, немов серйозний вчений, стежив за проявленням світлини, ні на мить не відриваючись на сторонні речі. Було дивно, що зображення створює не магія, а хімічні процеси — майже як у людському світі! Тож довелося використати всі кадри, зробити усім окремі світлини, а потім і спільні фото, одне з яких няня обіцяла передати подрузі. Хоча, варто зізнатися, їй була важлива згадка про дітей, адже вона щиро до них прив’язувалася, наче до рідних.

Під кінець робочого дня, коли Тереза повернулася, Аркадій несподівано попросив дівчину затриматися  після роботи. Він стояв біля великого вікна, дивлячись на мерехтливі вогні міста, і його силует видавався напруженим, ніби він ніс у собі якусь важливу таємницю.

— Терезо, — нарешті звернувся він, повернувшись до неї, — я хотів би... чи не могла б ти повечеряти зі мною?

Запитання прозвучало так, ніби це було запрошення на побачення, а не просто ділова зустріч. Серце Терези раптом почало битися швидше, і вона на мить забула, як дихати.

— Я... звісно, — відповіла вона, стримуючи легке хвилювання. — Але чому саме вечеря?

Аркадій посміхнувся — ця усмішка була зовсім не схожа на його звичайну стриманість. Вона була теплою, майже ніжною.

— Просто вечеря, — сказав він. — Є один ресторан неподалік. Нічого офіційного.

Ресторан виявився затишним, з приглушеним світлом та столиками для двох, де полум’я свічок мерехтіли в кришталевих підсвічниках, а повітря наповнювалося ароматом французьких трав і легким відтінком чогось солодкого. Відразу відчувалася особлива, романтична атмосфера.

Аркадій замовив вино з красивою назвою, яка нічого не говорила Терезі, проте смакувало воно просто божественно. На закуску подали тартар з лосося з авокадо та лаймовою заправкою, прикрашений мікрозеленню. Вони розмовляли про все і ні про що — книги, подорожі, дитинство. Він розповів про свої студентські роки, вона — про університет і дипломну роботу з психології, присвячену подоланню стресу.