Розділ 6.

Аркадій зник у порталі, а діти одразу ж стали показувати свій характер.

— Ми не голодні, — відразу заявила Мартіна, дивлячись на Терезу з легкою викликом у очах.

— І не хочемо виконувати домашні завдання, — додав Карл, підморгуючи сестрі.

— Але ваш тато сказав... — почала Тереза, намагаючись підкреслити авторитет батька.

— Наш тато багато чого каже, — перебила її Мартіна з легкою посмішкою. — А ми робимо те, що хочемо.

Тереза ледве стримала посмішку і подумала: «Гаразд, спочатку встановлю контакт, а вже потім — виконання обов’язків». Бо з такими ельфійськими непосидами доведеться діяти обережно.

— Розумію, — м’яко сказала вона. — А що ви любите робити?

— Грати в хованки! — радісно вигукнув Карл.

— Чудово! Можемо пограти після обіду, — запропонувала Тереза, намагаючись зберегти контроль і поглядаючи на свій перстень, який відміряв відведений час. На камені висвітився циферблат зі зворотнім відліком у вигляді стрілки, що рухалася назад проти звичного годинникового руху.

Тим часом діти знову звернули на себе увагу:

— Ми хочемо грати зараз! — наполягла Мартіна, підстрибуючи на місці.

— Спочатку поїмо, — спробувала делікатно переконати дітей.

Та ті вже розбіглися: Карл помчав по мармурових сходах, а Мартіна зникла за дверима, що скрипнули за нею.

Тереза глибоко зітхнула, розуміючи, що легких днів їй тут не бачити. І чому їй здавалося, що все буде йти за чітким планом і усі будуть дотримуватися розпорядку. Вона нагадала собі про те, що є висококваліфікованим психологом та є обізнаною у дитячій поведінці, проте практика показала, що університетська теорія потребує уточнень та корекції.

Не може вона підвести свого шефа і показати слабкість у перший день, та й діти були непоганими. Потрібно просто знайти до них підхід.

Ні. Спершу потрібно просто знайти їх!

Поправивши окуляри, що так і норовили зсунутися, дівчина, немов педантична учителька, пішла на пошуки двійнят.

Маєток виявився ще більшим і заплутанішим, ніж можна було спочатку припустити. Кожна кімната ховала свої таємниці — від величезних залів із вітражами до вузьких коридорів, що мовчки вели у невідомість. Тереза кликала дітей, але відповіддю були лише тіні та відлуння її голосу.

Через півгодини пошуків вона нарешті знайшла Карла в бібліотеці. Хлопчик сидів у величезному кріслі, загорнувшись у м’який плед, і занурено читав товсту книгу.

— Карле, час обідати! — лагідно сказала Тереза, наближаючись до малого ельфа.

— Я читаю, — не піднімаючи очей, відповів він.

— Що ж таке захоплююче? — вона уважно вивчала його рухи та концентрацію над досить громіздким томом книги.

— «Історія магічних експериментів у королівстві Брестімоль», — гордо відповів хлопчик та перегорнув чергову сторінку.

Тереза здивувалася. Книга виглядала надто серйозною для дитини десяти років.

— Цікава?

— Дуже. Тут розповідається, як наша мама загинула, — тихо промовив Карл, і в його голосі прозвучала сумна глибина.

Її серце стиснулося. Відкривалися подробиці, про які вона не знала. Хотілося більше розпитати про трагедію, що сталася з їхньою матір’ю, але для цього потрібен слушний час. Вона обов’язково спитає у Аркадія про це, а не у дітей.

Тим часом Тереза опустилася поруч і ніжно сказала:

— Мені дуже шкода, Карле.

Він підняв на неї погляд, і в його очах промайнуло розуміння.

— Після того тато став дуже сумним та серйозним. І майже не посміхається.

— Це важко, — прошепотіла Тереза. — Але я тут, щоб підтримати вас.

— Ви надовго? — раптом запитав хлопчик.

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — А чому запитуєш?

— Останні няні швидко йшли. Казали, що ми неслухняні.

Тереза посміхнулася і сіла поруч. Звісно, вона не буде здаватися за першого непослуху дітей, а навпаки спробує їх пізнати.

— А ви справді такі бешкетники?

Карл задумався:

— Іноді. Ми не хочемо, щоб хтось замінював нам маму.

«От воно що», — промайнуло в її голові. — «Вони просто захищаються та бережуть спогади про маму».

— Я не збираюся нікого замінювати, — м’яко сказала вона. — Я просто хочу подружитися з вами.

— Чесно? — здивувався Карл.

— Так. А тепер пішли шукати Мартіну і разом пообідаємо.

Вони знайшли Мартіну в кімнаті з іграшками. Вона зосереджено будувала замок із дивовижних блоків, що світилися ніжним світлом усіх кольорів веселки.

— Красиво, — захоплено сказала Тереза. — Це магічні кубики?

— Так, — гордо відповіла Мартіна, не відриваючись від будівництва. — Вони можуть створювати справжні міні-будівлі.

— Вау! Фантастика! Можеш продемонструвати?

Дівчинка торкнулася одного з блоків, і той миттєво збільшився, перетворившись на вежу, що сягала їй до плеча.

— Неймовірно! А як ще їх можна застосувати?

Наступні двадцять хвилин Мартіна з ентузіазмом демонструвала різні магічні іграшки, а Тереза щиро дивувалася і хвалила її, про себе відмічаючи неабиякий інтелектуальний потенціал дітей та магічні властивості ельфійського королівства.

Нарешті, після веселих ігор і сміху, вони всі разом сіли за стіл. Діти виглядали цілком задоволеними і безтурботними. Отже, перше завдання на сьогодні виконано. На перстні камінь замиготів і на мить засвітився магічний циферблат з стрілкою, яка наближалася до заданої позначки. До повернення залишалися лічені хвилини.

До їдальні зайшов чоловік, якому було близько двадцяти п’яти. Його темне волосся було скуйовджене, а під очима помітні були темні кола, що вказували на втому та виснаження. Одяг простий, але діловий – біла сорочка з чорними штанами, випрасуваними «на кант» та жилетка видавали у ньому вчителя. За рухами тіла та особливостями жестів та міміки Тереза подумки відзначила, що він добрий, занадто поступливий і дещо меланхолійний.

—Добрий день, - кивнув злегка головою новій особі і став здивовано спостерігати за дітьми, що вправно орудували ножем та виделкою.