Розділ 5.

Тереза.

Дівчина аж здригнулася, почувши через селектор прохання керівника зайти. Година «Х» вже наближалась, тож Тереза, психологиня з практичним підходом до життя, завершила всі свої завдання і терпляче чекала.

— Викликали? — прокашлялася вона, знову поправляючи окуляри, які трохи сповзли на носа.

Аркадій Петрович підійшов так близько, що відчувалося тепло його присутності.

— Терезо, ти готова? — його голос став ніжнішим, а перехід на «ти» звучав так природно, ніби це була давно усталена традиція.

— Так, Аркадію, — відповіла вона, намагаючись не тремтіти, і сама здивувалася, що перейшла на ім’я. Але коли зустріла його яскраві, майже гіпнотичні очі, всередині знову щось затремтіло.

— У моєму домі мене звуть Аркан. Точніше — Аркан-Дагон, — промовив він, ніби відкриваючи двері у світ, що ховався за межами звичайного. — Це моє справжнє ім’я, дане при народженні.

«Овва, красунчику. А це уже схоже на щирість», мимоволі промайнуло в голові дівчини.

Він взяв Терезу за руки, дивлячись у її очі з такою силою, що вона відчула, ніби пірнає у глибину безкрайнього океану.

— Заплющ очі і розслабся. Поки ти зі мною — нічого тобі не загрожує. Тепер торкнися лівою рукою свого перстня.

Вона легенько доторкнулася безіменного пальця правої руки і відчула, як світ навколо почав танути, мов акварельний малюнок під дощем. Легкий дотик рук Аркадія на плечах допоміг їй зберегти рівновагу. Спочатку все стало розмитим, наче дивилася крізь хвилі прозорої рідини, потім з’явилося відчуття падіння — і раптом...

— Що за...? — прошепотіла вона, розплющуючи очі.

— Ласкаво просимо до Південного королівства Брестімоль, — пролунав знайомий голос, тепер уже обволікаючий магією.

Перед нею стояв Аркадій Петрович, але тепер він був не просто людиною — його вуха стали загостреними, а очі світилися незвичайним блакитним світлом, що нагадувало зоряний пил.

— Ви... справжній ельф? — здивовано вигукнула Тереза.

— Саме так. А це — мій дім. Родинний замок.

Величезний зал з мармуровими колонами і склепінчастою стелею, розписаною витонченими візерунками, розкинувся перед нею. Золотисте світло проникало крізь високі вікна, а підлога була викладена мозаїкою з сяючих дорогоцінних каменів.

Тереза зняла окуляри, щоб переконатися, що це не сон, а справжня магія. За арковим проходом виднівся розкішний сад із фонтанами, а мармурові сходи вели до галереї, де висіли портрети предків.

— Ходімо, покажу тобі палац, — запросив Аркан-Дагон з легкою усмішкою, яка ніби промовляла: «Не бійся, пригоди починаються».

Він провів її через зал до довгого коридору, стіни якого прикрашали портрети ельфів у розкішних шатах, що виглядали так, ніби ось-ось оживуть.

— Ось їдальня, — відкрив він двері.

Тереза зазирнула всередину і ахнула: довгий стіл міг вмістити тридцять і більше гостей, а над ним висіла кришталева люстра, що переливалася всіма кольорами веселки.

— А це бібліотека, — провів далі Аркадій.

Стіни були вщент завалені книгами — від підлоги до стелі. Затишні крісла стояли біля каміна, а на столах лежали старовинні манускрипти та карти. Повітря було напоєне ароматом шкіри, дерева і кедру — запах, який одразу переносив у світ давніх легенд і таємниць.

— Тут навіть басейн є? — здивовано спитала ельфа, коли той відкрив наступні двері.

Перед Терезою відкрився критий басейн із кришталево прозорою водою, оточений екзотичними рослинами, які, здавалося, шепотіли стародавні казки.

— Все це вражає, — зізналася Тереза, подумки радіючи, що це літо їй точно запам’ятається, — але я б хотіла побачити дітей.

Її голос тремтів від хвилювання і цікавості.

Раптом із верхнього поверху долинув гучний грюкіт, за ним — крик, а потім звук падіння чогось важкого.

«Ось і настав момент істини», — подумала молода психологиня, готуючись увійти в новий, магічний виток свого життя.

По мармурових сходах униз з шаленою швидкістю котилася щось м’яке та пухке — спочатку здалося, що це м’яч, але вже за мить стало зрозуміло: це була подушка, яка весело підстрибувала на кожній сходинці. За нею, мов дві стріли, гналися двоє дітей — хлопчик і дівчинка, приблизно десяти років, з такими ж світлими, ніби сплутані сонячні промені, волоссям та пронизливо-блакитними очима, що мерехтіли, як кришталь під ранковим сонцем. Їхні рухи були легкими та спритними, а усмішки — безтурботними і трохи бешкетними.

— Мартіна! Карл! — суворо пролунав голос Аркадія, який, схоже, не був готовий до такого хаосу у своєму домі.

Діти миттєво завмерли, ніби вкопані, і подивилися на нього з невинністю, що більше нагадувала хитрість, ніж справжнє каяття.

— Що тут відбувається? — запитала Тереза, спостерігаючи за цією короткою драмою.

— Ми просто грали, тату, — м’яко відповіла дівчинка, її голосок був ніжним, мов пташиний спів, але в ньому відчувалася неприхована впевненість.

— У м’яч. В коридорі, — додав хлопчик, трохи сором’язливо киваючи.

— Скільки разів я вам казав не грати в домі? І де ваш учитель? — суворо продовжив Аркадій, намагаючись приховати усмішку, що пробивалася на губах.

— Пан Едмунд сказав, що у нього болить голова, і взяв перерву, — пояснила Мартіна, нахиливши голову набік, ніби намагаючись виглядати ще більш чемною.

Батько важко зітхнув, схрестивши руки на грудях.

— Знайомтеся, — сказав він, звертаючи увагу Терези на дітей. — Це Мартіна і Карл. Відтепер вони під твоєю опікою. Ти будеш стежити за порядком у домі.

Діти уважно оглянули Терезу з голови до п’ят, немов намагаючись роздивитися кожен сантиметр її суворого вигляду.

— Вона людина, — констатував Карл, підморгнувши сестрі.

— І носить окуляри, — додала Мартіна, ніби відкриваючи новий факт.

— І виглядає дуже серйозно, — знову вставився Карл, трохи нахмурившись.

— Діти, поводьтеся ввічливо, — попередив Аркадій, але в його голосі вже не було тієї суворості, радше лагідність і легка іронія.