Розділ 2

Наступний день тягнувся нескінченно довго, як черга в поліклініці або урок алгебри у дев’ятому класі. Тереза з акуратною світло русим пучком, діловим костюмом і завжди серйозним виразом обличчя, намагалася виглядати зайнятою. Насправді ж — вона стежила за годинником з такою концентрацією, з якою інші хіба що відкривають космос. Кожні п’ять хвилин вона нервово підправляла окуляри, хоча ті й не з’їжджали, і перевіряла документи, які вже були відсортовані до стану музейного експоната.

О третій рівно, підстрибуючи від внутрішнього тремтіння, Тереза постукала у двері кабінету Аркадія Петровича. Постукала трохи гучніше, ніж зазвичай — усьому вина надмірне хвилювання.

— Заходьте, — долинув голос із-за дверей, теплий і ледь оксамитовий.

Увійшовши, дівчина побачила, що її шеф стоїв біля панорамного вікна, дивлячись на місто. Високий, з витонченими рисами, сріблясте волосся легенько спадало на плечі — справжній офісний ельф, як вона подумки охрестила його ще вчора. У руках він тримав невелику коробочку, яка видавала ніжне світіння — чи то від лампи, чи то від внутрішньої магії, хто знає?

—Сідайте, - сказав він, не повертаючись. Дивна пауза заполонила кабінет, а вона ловила кожен його рух та вивчала його профіль. — Перш ніж почнемо, мені потрібно дещо вам пояснити.

Тереза сіла на краєчок стільця, стуляючи руки на колінах. Серце билося швидше, ніж зазвичай.  Вона мимоволі уже пошкодувала про те, що погодилася на авантюру.

—Робота, яку я вам пропоную, дійсно незвичайна і передбачає виконання нестандартних обов’язків. Вам доведеться... подорожувати.

—Подорожувати?"- здивувалася Тереза. - Але ж ви казали про сімейні справи?

Аркадій Петрович повільно повернувся до неї. На його красивому обличчі була дивна суміш рішучості та ніяковості.

—Так, сімейні. У мене є... діти. Вони потребують догляду, але не тут. В іншому місці.

—В іншому місці? Ви маєте на увазі, в іншому місті? – а подумки молода стажерка уже фантазувала про мальовничі краєвиди Швейцарії. А чом би й ні, адже у нього абсолютно нестандартна зовнішність як для мешканця України.

—Ні. Трохи далі. В іншому... світі.

Тереза ледь не засміялася. —Пробачте?

Вона кліпнула очима, зняла окуляри, протерла, знову одягла. Але її шеф стояв на тому ж місці.

Аркадій Петрович підійшов ближче, тримаючи коробочку в руках. Всередині неї щось тьмяно блищало.

—Я знаю, це звучить дивно. Але я не можу пояснити все зараз. Просто... довіртеся мені.

Він відкрив оксамитовий футляр, і дівчина побачила всередині вишуканий срібний перстень з незвичайним каменем, який переливався всіма кольорами веселки.

Тут Тереза ледь не зомліла. В її голові миттєво промайнули всі романтичні сцени з мелодрам, які вона коли-небудь дивилася, включно з фіналом, де герой опускається на одне коліно.

—Дивовижний, - сказала вона невпевнено. - Але я не розумію...

Чоловік майже присів поруч з дівчиною, чим неабияк її збентежив та витяг перстень з коробочки. —Мені потрібно, щоб ви це надягли.

Тереза миттєво відсмикнула руки і підскочила зі стільця.

— Ви… ви що, мені пропозицію робите? — вирвалося в неї голосом паніки, що голосніше, ніж планувала. — Але ми ж навіть на побачення не ходили! Ми взагалі один одного майже не знаємо! Я взагалі працюю тут другий день!

Обличчя «Ельфа», як вона його подумки називала, набуло виразу повного здивування. —Що? Ні! Це не... Я не... Це робочий інструмент!

—Робочий інструмент? - Тереза підозріло примружила очі за окулярами. Вона завжди вважала себе ерудованою та розумною, а зараз почувалася як стопроцентна блондинка  —Який же це робочий інструмент - перстень?

—Це звичайний артефакт, що відкриває портал.

—Портал? - вона сіла назад на стілець, відчуваючи, що ноги тремтять. —Ви жартуєте?

—Ні. Я абсолютно серйозний.

Дівчина уважно подивилася на чоловіка. Його обличчя не виражало ніякої іронії або жартівливості. Він справді говорив серйозно.

—Портал... кудись? - обережно запитала вона.

—До мого дому. До моїх дітей. Вони живуть... в іншому вимірі.

Тереза зняла окуляри і почала старанно їх протирати. Це була її звичка, коли вона намагалася переварити щось незрозуміле.

—Інший вимір, - повторила вона, одягаючи окуляри назад.  —Ви серйозно?

—Так.

—І ваші діти живуть там?

—Так, - знову повторив чоловік, відходячи до вікна.

—А ви... хто ви такий?

Аркадій Петрович глибоко зітхнув. —Ельф.

Тереза кілька секунд мовчала, обробляючи почуте. Потім тихо сказала:

—Не дарма я вас так обізвала

—Що? – тепер уже дивувався ельф.

—Ну, ваша зовнішність... досить незвичайна. Я відразу подумала про ельфа, коли вас побачила.

Тепер здивувався Аркадій Петрович. —І ви не вважаєте мене божевільним?

Тереза замислилася. З одного боку, це звучало абсолютно неймовірно. З іншого боку, у світі стільки незрозумілого... А ще - сто євро за годину. За такі гроші можна спробувати повірити навіть в ельфів.

—А що мені потрібно буде робити? - запитала вона.

— Діти, — прокашлявся він, перериваючи її фантазії. — Вони там. У моєму світі. Їм потрібен догляд, але також — хтось, хто принесе їм щось... людське. Мартіна і Карл, їм по десять років. Двійня. Після смерті матері вони стали... складними.

У його голосі прозвучала така печаль, що серце Терези стиснулося від співчуття.

—Вони не слухаються нянь. Уже кілька звільнилося. А мені потрібно працювати тут, у вашому світі, щоб заробляти на життя.

—І як довго мені потрібно буде з ними сидіти?

—Дві години щодня. З третьої до п'ятої. Це час після обіду - найскладніший.

Тереза знову подивилася на перстень. Камінь у ньому мерехтів, ніби живий.

—А якщо я застрягну там?

̶  Не застрягнете. Перстень автоматично поверне вас через дві години.

—А якщо... якщо я не впораюся з дітьми? – вона сипала аргументами, хоча подумки уже прийняла рішення.