Заміна

Невеличка кімнатка тонула у темряві. Через єдине вікно сюди потрапляло тьмяне світло далекого ліхтаря. Це світло лише окреслювало контури ліжка і ледь торкалося дитини, що чимдуж загорнулася у ковдру. Поки що я стою неподалік цього вікна, спостерігаю, але сама не можу сказати, як мені вдалося знову потрапити до її кімнати. Наче виринаючи з небуття, або навпаки, занурюючись в образи власного сну.

Дівчинка тривожно поворушилася у своєму ліжку. Сон, який вона бачила вже не вперше, знову повертав у ту сторону, якої вона боялася. Адже скасувати ці видіння, зупинити, чи виправити, як вона вже вміє робити з іншими снами, тут не вийде. Я несвідомо доторкнулась до її чола й одразу ж була підхоплена цим сюжетом. Ось ми вже у двох ховаємося за якимись старими металевими бочками та у щілину між них дивимося на те, що розгортається прямо попереду, на освітленій великою кількістю свічок площі.

Чоловік у чорному балахоні гучно промовляє якісь слова та повертається лицем до кожної великої свічки, що розставив по колу. Дівчинка не розуміє слів, але її серце стискається від знання того, що буде далі.

Я розумію його слова та чую думки. Він сконцентрований на задачі, бачу, його воля тверда. Вкотре чую своє ім‘я, коли він зупинився навпроти однієї зі свічок. Здалося, що він дивиться за коло, саме туди, де ми сховалися. Та піддавшись якомусь інстинкту я щільніше притискаюся до підлоги й втягую голову у плечі, щоб у тій щілині він не зміг роздивитися моєї присутності. А дівчинка, попри страх та знання, замість мене тулиться правим оком до проріхи, а руками затуляє собі рота. По звуках що наповнили приміщення, я чудово розумію що зараз вона побачить там. Один раз навіть помічаю незначне здивування на лиці своєї випадкової подружки... на мить починаю бачити її очима, та скоро від його кривавого божевілля відвертаюся. Це, мабуть, вище моїх власних сил.

- Як тобі вона? - Знайомий та лагідний голос оповив мою тривогу, та за мить я вже була в іншому місці. Я ще кліпала очима на стрімку зміну подій.

- Вона... Смілива! А він — справжній маніяк. Нащо кличе мене?

- Ну, не цього разу, наразі ще рано, але він робить успіхи! - Посміхнувся той, хто стояв поряд. Він ледь помітно схилив голову, вітаючи мене, а потім продовжив говорити, наче скучив. - Ось бачиш, ти вже змогла зібратися, приєднатися до неї, а тепер і до мене...

Це нічого не пояснювало, скоріше додавало питань. Хто вона? Що я роблю тут? А далі, коли власне почуте ім‘я вивітрилося з голови, навіть хто я є? Здається мій співрозмовник про це здогадався. Якось дивно хитнув головою та моя свідомість зрушила зі своєї основи й понесла мене по коридорах сповнених різноманітними образами, обличчями, історіями незнайомих мені істот, трохи схожих на нас із ним, але він назвав їх людьми.

Наступного разу, коли це повторилося, дівчинка стала трішки вищою на зріст, мабуть, трохи подорослішала. Проте вона була тендітна та бліда, з глибокими тінями під надзвичайно темними очима. А я з‘явилася вже там, прямо за цими бочками, поряд із нею.

- Що, маніяк знову робить те саме? - Звернулася вже до неї, але вона не ворушачись, не відвертаючись, дивилася з-за свого укриття на вивірені рухи заклинателя. Тільки в особливо страшні моменти, коли він поклав жертву на вівтар, заплющила очі. По її вигляду можна було здогадатися, скільки разів вона це бачить.

- Вона не чує тебе. - Пошепки мені підказав той лагідний голос, який ніс хоч якісь пояснення. Та дуже швидко я поринула у дійство, перехопила картинку з очей дівчинки.

Жертва, якась тварина, протяжно зойкнула, перед тим, як голос чоловіка піднявся до високих вібрацій. Ім‘я. Моє ім‘я... ще раз, і ще. Він співав його настільки захоплено, що у великому келиху на його столі, червона рідина пішла хвилями. Мене кинуло в жар. Я підскочила і знову перенеслася кудись, чимдалі від цього місця.

Знову привітання — легкий кивок головою. Я зустрілась поглядом з чоловіком, цього разу він був стриманіший. Такий знайомий вигляд, та одразу ж наче не знайомий... Він узяв мою долоню своїми руками, придивився до моїх пальців.

- Що? - Не втрималася я й відняла руку.

- Нічого, вже краще, але ще не готова...

І знову чорне провалля сповнене чужих спогадів. А можливо й моїх власних, тільки настільки втрачених, забутих, затертих часом. Нічого з цього не наближало мене до розуміння, та, можливо, ціль цього екскурсу була зовсім іншою. Наприклад, заповнити порожнечу довжиною в безконечність. Період цей видався настільки розтягнутим, аж нудним. Потроху я почала впізнавати героїв з цього фільму, та вже за кілька повторень, мені огидним виявився кожен з цих кадрів. Кожне з цих облич і навіть моє власне, яке більше нагадувало зараз якусь порцелянову маску. Їх світ такий жорстокий, абсурдний, кривавий...

А коли мені вдалося розплющити очі, дівчинка знову була поряд, ми зустрілися на тому самому місці. Я навіть змогла в деталях роздивитися де ми знаходимося. Це був величезний склад або ангар, стеля зникала десь у темряві. Дуже висока, тому що навіть ці свічки не давали достатньо світла, щоб освітити її. За строєм бочок, де ховалися ми, були ще стелажі з якимось приладдям. Пахло металом, пилом, мастилами та якимось різким, неприємним запахом пального. Звідки я знаю що це?.. Категорії, схожі на підказки, просто виникали в голові, однак за ними нічого не було. То був не мій досвід!

Проте сильніше за ці запахи, пахли ароматичні трави, які спалював той страшний чоловік у своєму колі. Надто солодкі й пряні, вони дивно впливали на моє самопочуття. Я не могла сказати, що вони мені безумовно подобалися, але змушували робити глибшим вдих. Дівчинка теж, так само часто втягувала ці запахи своїм носиком.

Вона, наче примирилася з роллю споглядача, та тим дійством, яке вже стало для неї звичним видінням, майже кожну ніч. Але сьогодні була схвильована. Чим саме? Не встигла я замислитися над цим, як почула ще голоси. Цей ритуал був інакшим. Чаклун був не сам, там у своєму колі, й вигляд мав наче п‘яний. Я скористалася очима дівчинки, щоб придивитися краще, та ледь не зомліла.