9. З тобою!

Тиждень потому

— Перепрошую! Біля вас не зайнято?

Від глибокого, та ще й знайомого до останньої фонемки, голосу шкіра моя вкрилася сиротинцями. Я аж підскочила на стільчику, заскреготівши ніжками по кахельній підлозі їдальні.

— Ви?! — ще навіть не повернувшись цілковито і не поглянувши на мовця, випалила я.

Так, на мене з висоти споглядали усміхнені зеленаво-карі очі. Тіло немов блискавкою прошило, а потім змусило вклякнути.

Чоловік напроти здивовано округлив свої чарівничі очі та поцікавився:

— Ми з вами знайомі? — в його голосі звучав непідробний подив та інтерес. Проте ні краплі впізнавання. Чи фіґлювання. Та й вигляд він мав зовсім інакший, аніж Влодек із замку: легка щетина на щоках, волосся коротко підстрижене, з майже виголеними скронями. Одяг сучасний і стильний: дизайнерська сорочка і вузькі штани натякали на вишуканий смак.

Точно, мені те все примарилося! Скільки можна мучити себе?

— Ем… Ні… — я досі не могла стулити докупи кілька слів, мекала, як коза. — Я помилилася, вибачте…

— Буває, — усмішка знову повернулася на його обличчя. — То чи можу я до вас підсісти?

— Так, звісно, — широким жестом кивнула на стіл. Чоловік опустився на стілець, але не напроти, як зробила б більшість, а поряд зі мною, справа, якраз зі сторони ампутації. «Саме час про неї згадувати», — нервово засміялася про себе. А сама від збентеження поспішила приховати своє обличчя, втупившись у тарілку. Тим паче годували тут завжди смачно, а сьогодні кухарям особливо вдалася печеня: м’ясо було ніжним і соковитим, в міру перченим та прийнятним завсолішки…

На біса! Про що я думаю?! Поряд зі мною сидить чоловік моєї мрії, а я колупаюся в наїдках так, ніби від цього залежатиме моя доля.

Рішуче скинула голову і подивилася просто у магнетичну брунатну зелень:

— Я — Надія.

— Дуже приємно. Володимир.

А я знову здригаюся, адже моя бурхлива уява й ім’я його вгадала! От же ігри підсвідомості! Струшую непотрібні зараз думки порухом голови та проваджу світську бесіду далі:

— То як давно ви тут?

— Вранці лишень приїхав. Київським потягом. А ви?

— Вже майже три тижні.

— То вже скоро додому? — в його голосі вчувається сум.

Невже хотів продовжити знайомство?! Чи варто мені пофліртувати?

— Немає в мене дому! — раптом випалюю зовсім не те, що хотіла.

— Знаю, Надю, — раптом проникливо кидає він, заглядаючи у вічі. — Підеш зі мною? До мого дому?

Що він городить? Куди підеш? До якого ще дому?!

Вражено глипаю на сусіда по столу. Певно і цей такий же навіжений, як і той, що мені примарився. Треба його позбутися, бо ж тільки вгамувала хоч трохи свої почуття!

— Не піду! — пирхаю. І вирішую всі карти розкрити: — Я взагалі далеко не можу ходити. У мене протез.

Руками, для підсилення враження, відставляю свою штучну ногу з-під столу, повище задираю спідницю, щоб він зміг вповні роздивитися ту металеву красу, яка замінює мені справжню ногу.

— І це я знаю. Пам’ятаю, — впевнено говорить Володимир. — А ти пам’ятаєш мене? Пам’ятаєш, як не злякалася, врятувала мене, чудернацького чоловіка із середньовічного замку?

— Ну припустімо! І як же я тебе врятувала? — скептично пирхаю я, розуміючи, що то був лише розіграш. Що б іще?

— Стерпіла мою ідіотську, нелогічну часом поведінку, до якої мене підштовхувало прокляття. Погодилася лишитися зі мною у тому замку. Це й було умовою.

— Я погодилася провести разом ще якийсь час, а не вічність!

— Ну, для прокляття цього виявилося достатньо, — знизує плечима чоловік. І накриває мою долоню теплою своєю, продовжуючи: — Я застряг у міжчассі, а ти змогла мене звідти витягнути. Тепер я натомість хочу допомогти тобі. Я маю дім і хочу, щоб ти стала у ньому господинею. Зі мною поряд чи без мене.

— Справді хочеш допомогти? — єхидкувато цікавлюся, в душі намагаючись задавити будь-які сподівання. — То де ж ти був увесь цей тиждень? Я навіть шукала тебе у замку… — не стримуюся і видаю те, чого зовсім не бажала.

— І це я знаю. І вдячний тобі за таку увагу. Та я мав владнати усі нюанси, як юридичні, так і інші, які накопичилися за час моєї відсутності.

— І скільки ж ти блукав у тому замку?

— Вісімдесят сім років…

— Скі-ільки? — очі мої лізуть на лоба. Не може того бути!

— Ти ж почула, — Володимир усміхається.

— Але не усвідомила… Стоп! То як ти міг владнати якісь там справи через скільки часу?

— Це було складно, та я з усім впорався, — усмішка на його обличчі стає самовдоволеною.

Я ж лише хитаю головою на його заяву. Пригадуючи, що він витівав у замку, навіть сумніву не маю. І вже починаю вірити, що все, що відбулося і досі відбувається зі мною, ніяка не вигадка і не розіграш — все це навсправжки!