8. Сон?

Прокинулася я у власному ліжку у реабілітаційному центрі й довго лежала, втупившись у стелю і намагаючись пригадати, як повернулася сюди учора ввечері. Мозок відмовлявся видавати мені ці спогади, здавалося, що я вчора випила понад міру, тож тепер маю провали у пам’яті. Хоч голова була ясною і пустою, жодного болю чи туману. Як і згадки…

Поворухнулася — і відчула, що протез так і залишився на куксі на всю ніч. Я що, зовсім здуріла? Стегно у місці ампутації прострелило болем, а я пригадала вчорашні пригоди. То й не дивно!

Поспішила звільнити куксу і виявила на ніжній шкірі потертості, ба навіть водянки. Ото сходила на екскурсію!

А потім мені пригадався він. Влодек. І серце болісно стислося від відчуттів.

Трясця, хто він такий, і чому так поводився? Спочатку поцілунки, а потім прокляття… Зовсім з пантелику мене збив.

Та ще й ці провали у пам’яті. От як я опинилася в центрі? Адже останнім, що пам’ятаю, були мої слова, коли я погодилася залишитися з Влодеком на вежі. Все.

На протез сьогодні мені стати не вдалося — кукса після вчорашніх тортур розпухла і мала зовсім кепський вигляд, добре, що сьогодні неділя, тож не доведеться виправдовуватися перед Тарасом. А до завтра, може, й покращає. Милиця, про яку я вчора геть забула, виявилася у кутку поряд зі своєю близнючкою. Сьогодні довелося користатися ними обома.

Та поневіряння на одній нозі з милицями й однозначно підвищена увага перехожих до моєї інвалідності не спинили мене від рішучого походу до замку. Бо хоч як я не намагалася, як не змушувала себе, та все ж так і не змогла викинути з голови ані чудернацького чоловіка, ані всі ті дивовижні речі, що відбулися під час учорашньої екскурсії. Я була категорично налаштована розібратися у тому, що вчора трапилося. Якби ж то ще мені вдалося…

— Добрий день! — ввічливо звернулася до дівчини в адміністративній будівлі замку. Саме там, де й придбала квиток на екскурсію. — А чи можу я побачити вашого актора, який зображений на банері?

— Прошу?

— Ну актор, ось цей! — не в змозі пояснити, я озирнулася на стіну, де майоріла чергова реклама. І остовпіла.

На плакаті була зображена молода акторка, яка грала роль князівни та поважний актор у ролі князя. Все. Що за чортівня? А де ж Влодек? Стоп!

— Його звали Влодек! Ну, певно, це ім’я його персонажа, та все ж…

— У нашій екскурсії немає персонажа з таким іменем. Та й акторів теж. Влодек — це ж Володимир, правильно?

Я лише знизала плечима. Не надто розбираюся в скороченнях, які тут прийняті.

— Але ж він був учора! І на рекламі я його бачила.

— Наша реклама не мінялася від початку сезону, — знизала плечима адміністраторка. — Можливо, над вами пожартував хтось з відвідувачів? — тепер у її погляді на мене проглядала поблажливість. Від такого її ставлення усередині підіймалася злість, тож я, не бажаючи більше слухати, мовчки розвернулася — хотіла б сказати, крутонулася, та не на милицях і з однією ногою це робити, — і вийшла на палюче повітря липневої спеки.

Все даремно. Я остаточно впевнилася, що все мені примарилося.

Хоч почервоніла від довгої ходи та падінь кукса й садно на лікті й стверджували протилежне.