7. Залишишся зі мною?

Його губи виявляються гарячими й сухими, та вже наступної миті хмільна волога вкриває його вуста, а слідом і мої, вже його язик ніжно пестить, намагається проникнути всередину, зламати мою оборону. Та я й не пручаюся дуже, лише, розгублена яскравістю відчуттів, не встигаю за його натиском, ще й голова паморочиться…

Шпаркі долоні попри тонку тканину сарафана лишають палючі сліди на моїй спині, втискають мене у його міцне тіло, кожна клітинка моєї шкіри відчуває на собі його присутність. Мої рецептори, ніби оголені дроти, прострілює насолодою від кожного його доторку, кожного руху…

— Як солодко ти смакуєш! — зеленаво-карі очі затягнуті серпанком заласся, а в голосі вібрують хрипкі ноти, коли він на лічені сантиметри відривається від мене. Навіть диханням своїм ще лоскоче чутливу шкіру на моєму обличчі. Від цього сироти виступають на тілі.

Та все ж затуманеною свідомістю я хапаюся за сказане ним. Солодко? Він відчув той круасан, який я з’їла до екскурсії? Кгм, аж трохи ніяково стало. Але це відчуття нарешті дає змогу зібратися з думками. Хоч відсторонитися цілковито від чоловіка ще й досі несила, так і кутаюся в його обійми.

— Мов мій улюблений сонячний виноград, — продовжує чоловік, лишаючи після кожного слова легенькі поцілунки на моїй шкірі.

Виноград? Здається, його-то у моєму круасані й не було.

А Влодек провадить далі:

— Хочу пити тебе, мов п’янке вино!

— Пхе! Які пишномовні фрази! Аж гидко, — сама собою вирвалася з мене моя цинічність. І вже тепер я маю змогу опанувати себе і випростатися з його власницького захва́ту.

— Не подобається? — він скидає голову і заглядає своїми фантастичними очима у мої. Голова тут же починає млосно крутитися, свідомість знову погрожує накивати п’ятами. Доводиться силоміць змушувати себе відірвати погляд.

— А як щодо цього? — продовжує чоловік. — Я так скажено тебе хочу, що просто несила терпіти. Хочу, щоб ти стала моєю цілковито й навіки. Так тебе влаштує?

Від його відвертих слів тіло пронизує розряд блискавки, а внизу живота зав’язується тугий пульсівний вузол. Ледь тримаюся, щоб знову не накинутися на цього, такого жаданого чоловіка.

У голові вчасно спливає згадка, коли він бурмотів щось на кшталт: «Надія зі Сходу». От і вирішую відвернутися, поцікавитися, що ж то таке він промовляв.

Відповідь знову мене приголомшує:

— На мені накладено прокляття, яке змушує мене без ліку блукати нічним замком. Та є маленький шанс його позбутися. У пророцтві сказано: «Схід подарує мені надію». Який схід? Схід сонця? Але я не можу дивитися на нього, лишень з’являється заграва, як я маю ховатися за товстими мурами. Схід — як частина країни чи світу? Але покинути межі замкової території мені забороняє прокляття. Хто ж міг подумати, що Надія — то ім’я, а не емоція. Врятуєш мене від прокляття, моя Надіє?

Мені стало смішно від пишномовності його фрази. От вже актор, так актор. Чого тільки не навигадують для наївних туристів. Та я слухняно відповіла йому:

— Звісно ж врятую. Як?

— Цього я не можу тобі сказати. Ти сама повинна це зрозуміти.

Ага, мабуть! Але подивимося, що ж ти вигадаєш далі!

Слухняно ступила слідом за ним, щоб за кілька кроків опинитися на найвищій вежі замку. Як так? Адже ми не підіймалися сходами, лише кружляли довжелезними химеристими коридорами.

Та думки вмить розлітаються полохливими метеликами, варто мені побачити панораму, яка відкривається з вершини замкового світу.

Місто з вежі видається зовсім середньовічним. Чи то темрява і безліч яскравих вогників, які освітлюють вулиці й будівлі, сприяють цьому враженню, чи то певний виграшний ракурс. Але ж не видно жодної автівки, жодного іншого транспорту чи якого ще досягнення цивілізації, навіть крикливі вивіски магазинів і кав’ярень не впадають у вічі. Лише стукотіння кінських копит та похитування ліхтаря на прогулянковій кареті, яка проїжджає повз замкові мури. Фантастика!

— Як вам це вдається? — захоплено запитую у Влодека.

— Подобається?

— Авжеж. Так би й стояла тут до кінця віку!

— То залишишся тут зі мною?

— Звісно!

Я то мала на думці, що він пропонує ще трохи погуляти по вежі, та судячи з того, яким блиском спалахнули його чарівливі очі у невірному світлі смолоскипів, у Влодека зовсім інше було на умі.

Що саме?

Я так і не дізналася, бо за мить обстава навколо мене схитнулася, закрутилася, предмети злилися в один змазаний вихор, який затягнув мене у вир непритомності…