6. Надія зі Сходу

— Ви не тутешня, правда ж, Надіє? — ніби між іншим питає мене чоловік, поки ми йдемо черговим переходом.

— О, не знаю навіть, як ви здогадалися! — весело і трохи з підштрикачкою відповідаю. Радію, що до нього знову повертається піднесений настрій. — Певно мій суржик не надто досконалий.

— Певно що так! — хитро усміхається мені чоловік. — То звідки?

— Зі Сходу, — даю розмиту відповідь.

А Влодек раптом завмирає і вражено дивиться на мене. Губи його щось бурмочуть, та розібрати вкрай важко.

— Надія зі Сходу… — чи щось на кшталт того, не можу зрозуміти.

А вже наступної миті він трусить головою і повертає собі на обличчя приязну усмішку:

— Вибачте за заминку. Ми з вами підійшли до таємного кабінету, в якому проводилися секретні збори та засідання панівної верхівки. Мені доводилося там бувати декілька разів.

— Вам? Справді? — не можу не сміятися. — То хто ж ви такий?

— Якщо я вам скажу, мені доведеться вас вбити, — цілком серйозно відповідає мій супутник, та у виразних очах скачуть бісики. Я ж заливаюся веселим сміхом, оцінюючи його жарт. Давно вже я так не сміялася. Та й взагалі не відчувала такої легкості.

Виходимо з кабінету і Влодек веде мене до наступної локації. Та от тільки варто нам зайти до чергової зали, яка вже не так пишно прикрашена, як зачинене вікно — тут їх декілька — раптом з брязкотом прочиняється, і з нього до приміщення вривається стрімкий потік повітря, яке вмить гасить вогонь у смолоскипах та свічки у величезній люстрі під стелею.

Нас огортає темрява, лише далекий відблиск вуличних ліхтарів не дає цілковито загубитися у просторі. Проте з цим чудово справляється новий різкий звук: щось з гуркотом падає на підлогу і котиться у мій бік, хоч і майже нечутно, та все ж вдаряється об мою вцілілу ногу.

І вже тут і тепер я не в змозі стриматися: скрикую, відпускаю свою опору і, не втримавши рівновагу, з усього маху падаю на підлогу. Біль пронизує все моє тіло, та зосереджується в ампутованій нозі та правому лікті, на який я так незграбно приземлилася.

Але навіть ці неприємні відчуття не стають на заваді, тож я ясно бачу, як Влодек змахує рукою в бік прочиненого вікна — і те саме собою зачиняється. Слідом настає черга величезної металічної амфори, яка й збила мене з ніг. Вона просто здіймається у повітря і летить до свого постаменту. Третім помахом руки чоловік запалює свічки й смолоскипи. І тільки потому повертається до мене.

А я, зачарована такими спецефектами, досі сиджу на холодній кам’яній підлозі.

— Дозвольте вам допомогти. І перепросити за те, що щойно сталося.

Я приймаю його руку, бо самій звестися на ноги несила, але все ж вважаю за потрібне зазначити:

— Чудово у вас тут приймають туристів. Спочатку групу розгублять, а потім ще й з ніг збивають!

Чоловік у розпачі відступає від мене і починає виправдовуватися:

— Цього не мало статися! Здається, сам замок противиться тому, щоб ми зближувалися…

Що він меле?! Хто тут зближується?

Хоча підсвідомо я б не заперечувала проти такого розвитку подій…

Потерла забитого ліктя і відчула, як шкіра защеміла. Піднесла до світла — садно вже наливалося червоним кольором. Та ще й до кукси повернувся біль, став ще сильнішим. Аж схитнулася без опори.

Влодек побачив мої маніпуляції й тут же накрив своєю долонею моє садно. З його шкіри — от не вигадую! — полилася така цілюща прохолода. А потім, слідом за його доторком до гільзи, та ж знайома прохолода огорнула й куксу, даруючи таке жадане оніміння.

— Ваші ранки нікуди не зникнуть, проте не будуть вам більше дошкуляти, — пояснив свої дії чоловік.

Лише кивнула, зовсім збита з пантелику від побаченого, і слухняно рушила слідом за провожатим. Все одно сама б не вибралася із цієї плутанини, та й цікавість мене розбирала все дужче.

Тепер чоловік не пропонував ліктя, а міцно притримував за талію, і його гаряча долоня на моєму боці будила в голові вже зовсім непристойні думки…

І вони ж відгукнулися у його наступній фразі, коли ми зупинилися на невеличкому балконі, який виходив до внутрішнього двору замку:

— Чи можу я вас поцілувати?

— Що-о? Це теж частина екскурсії?

— Ні, зовсім ні. Але я відчуваю до вас шалений потяг. Важко стриматися.

А я теж його відчуваю. Ще від того самого першого моменту, як побачила його магнетичний погляд на банері. Та тільки несамовито жену від себе ці крамольні думки. Аж ось він сам проголошує їх уголос. Як тут стриматися?

Сама тягнуся до нього, притьма хочу торкнутися його спокусливих губ, відчути всім єством його дотик, впоїтися ним сповна!

Ось вона, ця заду́рлива мить!