5. Персональна екскурсія

— О! Нарешті хоч одна жива душа! — полегшено зойкнула я, ще навіть не роздивившись мовця. Отже, за нами й справді ненав’язливо слідкували. І коли побачили, що я остаточно загубилася і групу свою не наздожену, прийшли на допомогу.

А коли все ж мої очі звикли до темряви, я побачила перед собою того самого чоловіка із зеленаво-карими очима, який так привернув мою увагу з реклами. Ледь не вигукнула «Ви?», та вчасно схаменулася.

— Маю сумніви у цьому… — у цей час загадково мовив актор.

— Що? А, байдуже, — легковажно відмахнулася від його слів. — Пані прийшла на екскурсію і відстала від групи. Чи не могли б ви мене провести до виходу?

— До виходу? Але ж ви прийшли помилуватися замком! І так скоро йдете? Не побачивши нічого? Дозвольте мені показати вам усі його принади, приховані від чужих очей.

— Персональна екскурсія? — скептично скривилася я. — І скільки це буде коштувати?

— Жодної оплати. Хіба що ви самі забажаєте мені віддячити, — знову в його фразах звучали загадки. Але, може, то так і задумано, аби заінтригувати туристів? — Сьогодні я ваш слуга, пані. Прошу.

— Боюся, я — пас, — все одно не могла повірити у таку безкорисливу щедрість. Та й нога все сильніше озивалася пульсівним болем. Тож я виразно постукала милицею об протез, привертаючи його увагу до свого ушкодження.

Чоловік опустив очі, і в його погляді захоплення вмах змінилося здивуванням. Ось так, ніяка я не прекрасна пані! Добре, хоч не скривився.

А наступної миті він опустився переді мною на одне коліно і безцеремонно задрав справа омет моєї сукні. Цілковито не оголив, тільки побачив гільзу, в яку вставлялася кукса і рівень моєї ампутації вище коліна.

— Боляче?

Я лише ствердно хитнула головою.

Чоловік на мить доторкнувся до моєї гільзи, саме там, де в схованій до неї нозі відчувався найсильніший біль, а потім звівся на ноги.

— А тепер?

Про що він? Нічого ж не змінилося.

Прислухалася до своїх відчуттів і отетеріла. Бо ж таки змінилося — я зовсім не чула болю, лише легеньку прохолоду, якої точно не могла сприймати у протезі.

— Як?..

Незнайомець ніяк не прокоментував моє питання, натомість повторив своє:

— То ви згодні прогулятися зі мною і побачити усі таємниці цього замку?

І, ніби то вже вирішена справа, відставив лікоть, пропонуючи за нього вчепитися. Я ще вагалася, а моя долоня вже тягнулася до чоловіка, тож наступної миті я усвідомила, що міцно тримаю його за лікоть правою рукою, а моя милиця десь щезла. І цей факт мене чомусь зовсім не лякав.

— Влодек, — представився він мені на польський манір.

— Надія.

— Безмежно радий знайомству! Отже, Надіє, чи готові ви дізнатися усі таємниці замку?

— Певно що так, якщо я вже йду кудись із вами.

Вирішила, що то така фішка від організаторів — індивідуальна екскурсія, чому поталанило саме мені, задумуватися не стала.

На всі очі роздивлялася свого провожатого, нотуючи, що його одяг далекий від середньовічного вбрання інших акторів, я б сказала, що цей костюм належить десь до початку двадцятого століття. Як і його зачіска — довгувате, зачесане назад волосся. Якби ж то я ще в історії моди розбиралася! Але все одно його образ вибивався із решти представлених.

Дивовижа, але нога зовсім не відчувала болю, крокувати було легко, як ніко́ли.

— Отож, оборонна споруда на цьому пагорбі була відома ще у IX столітті — почав свою розповідь чоловік, прямуючи туди, звідкіля ми щойно прийшли з екскурсією, але я вже не впізнавала ані коридорів, ані залів, які ми минали. Здавалося, сама обстава змінилася за ці декілька хвилин. — Проте тоді це була лише дерев’яна фортеця, обнесена частоколом…

Я заслухалася його розповіддю, аж так, що втратила і лік часу, і будь-які побоювання стосовно нього самого. Цей чоловік все більше мене цікавив, приваблював. Навіть думки́ про те, що ж він зробив з моєю ногою, відступили на задній план і більше не бентежили.

Влодек провів мене якимись ще більш заплутаними коридорами до пишної парадної зали, яку освітлювали справжнісінькі, а не бутафорські смолоскипи з живим пломенистим вогнем, що надавав обставі атмосферу таємничості та романтичності. Вікон у ній не було, проте стіни прикрашали автентичні гобелени, притаманні європейським замкам, із зображенням середньовічного життя. Ткане полотно було настільки грубим, що здавалося, воно й збереглося від тих часів, а не є якісною декорацією. Ковані ажурні свічники, які подекуди прикрашали стіни, виглядали потемнілими й закопченими. На узвишші коло протилежної стіни стояло п’ять пишно вбраних стільців, які навіть скидалися б на трон, був би він один, а на столі поряд були хаотично розставлені, ніби забуті, блискучі срібні кубки та пляшка з вином із матового скла. У повітрі витав запах спаленого воску, який розбавляла винна кислинка, так, ніби десь було розлито цей ароматний напій.

От вже де напнулися з оформленням зали!

— Саме тут проводилася більшість урочистих подій цього замку, — почав свою розповідь актор, широким жестом показуючи на простір зали. — І хоч він у більшості своїй слугував як укриття при нападі ворогів, та все ж у ньому вирувало життя і в мирні часи. У цих стінах народжувалися і помирали, одружувалися і зраджували, отримували благословення і насилали прокляття…