4. У замку

Обіцяної легенької прогулянки не сталося. Та я на неї й не розраховувала, проте й не очікувала, що блазень Шимон, який був основним нашим екскурсоводом, виявиться таким спритним. Я заледве встигала за групою пробиратися вузькими замковими переходами та минати просторі зали й тісні кімнатки для слуг. Коли до нашого супроводу доєдналася пишнотіла жінка, яка являла собою замкову ключницю, Сузанна, я так і не зрозуміла, просто якоїсь миті усвідомила, що слухаю розповідь уже від її імені. Час від часу на певних локаціях в екскурсію органічно встрягали й інші актори, розігрували певні сценки, сенс яких я не встигала зловити, і знову зникали. Лише тільки той, із зеленаво-карими очима, так і не з’являвся. Певно, йому була відведена якась особлива роль під кінець нашої прогулянки замком.

Інші учасники групи встигали навіть виконувати завдання та брати активну участь в екскурсії, а я ж навіть не могла зрозуміти, про що йде мова. Чула лише розрізнені фрази:

— … князь влаштовував пишні застілля, до яких долучалися не лише шляхтичі, але й…

— … стратити незгодних. І рідко хто міг отримати князівське помилування…

— … славився своєю випічкою далеко за межі замкових хуторів, яких тут налічувалося…

— … Юна панянка не могла цього терпіти, а тому пішла на замкові мури та…

— … А чи знаєте ви що у тутешніх підвалах не тільки?..

Про що йдеться? Як зрозуміти хоч крапельку з того, що розповідає екскурсовод? Від швидкої та довгої ходьби м’язи ампутованої ноги почали неприємно пульсувати. Я б і покинула екскурсію, і повернулася б назад, та боялася збитися з дороги заплутаними замковими коридорами геть-чисто й точно залишитися блукати тут довіку. Як там казав Шимон? Блукати в міжчассі? Канонічні привиди бряжчать ланцюгами, а я б гуркотіла своїм заіржавілим протезом по кам’яній підлозі.

Пирхнула від таких думок і зрозуміла, що я не чую ані гучного голосу екскурсовода, ані шарудіння десятків ніг екскурсантів. Оце зупинилася на хвильку відсапатися! Проклинаючи все на світі як могла швидко кинулася вперед коридором, де зникла наша група.

Один поворот, інший, збоку кручені сходи, які ведуть і вгору, і вниз, коридор далі впирається у якесь приміщення, двері до нього ледь прочинені. І ні душі навколо. Як таке може бути у музеї? Обов’язково ж мають бути наглядачі, які спостерігають, щоб туристи не пошкодили дорогоцінне майно.

Ледь придушила в собі бажання почати колупати стіну в надії, що тут же як Пилип з конопель вискочить працівник замку і насварить мене.

Ще раз роззирнулася і прислу́халася. Нічого. Лише тиша, розбавлена звуками вулиці, які долинали з вузького вікна-бійниці, розташованого неподалік.

То куди йти?

Біль у куксі підказав найпростіший напрямок кімнати попереду, тож туди й пошкандибала. Дорога була підсвічена мерехтливим сяйвом ліхтарів, стилізованих під середньовічні смолоскипи.

На жаль, обраний мною напрямок виявився хибним. Приміщення за прочиненими дверима виявилося звичайнісінькою коморою, в якій зберігався інвентар для прибирання. Тільки дорогоцінний час витратила.

Довелося повертатися до сходів і дорогою вирішувати, який напрям обрати далі — вгору чи вниз. Підйом вгору моя нога точно не витримає, а от вниз спуститися буде простіше. Екскурсію я вже точно не наздожену, а от вихід точно має бути внизу.

Аж тут до вух моїх долинув гучний, аж такий, що нутрощі здригалися, звук: Бам! Бам! Бам!..

Я знову перелякалася, втислася у стіну і застигла. Чоло миттю вкрилося бісеринками поту, а серце калатало, погрожуючи пробити собі шлях на волю крізь крихкі хазяйчині ребра.

І тільки після третього чи четвертого удару я зрозуміла, що то годинник на вежі відбиває час. Досі тремтливою, хоч і видихнула вже, рукою дістала телефон, щоб упевнитися: справді, вже десята вечора. І ударів було рівно десять. Нема чого хвилюватися.

Засліплена сяйвом від екрана, я не одразу помітила, що шлях мені хтось перегороджує. І знову здригнулася, коли почула оксамитовий чоловічий голос:

— Чому прекрасна пані блукає закинутими коридорами замку?