3. Гайда!

І ось я таки йду на цю екскурсію.

Направду кажучи, не йду, а знову їду на таксі, оберігаючи свою ногу від зайвого навантаження. Його стачить і в самому замку, хоч усі, і навіть самі організатори, запевняли мене, що нічого надскладного у цій екскурсії не буде, просто легенька прогулянка.

Отож, суботній вечір, купа людей гуляють на проспекті, усіяному сувенірними ятками, неподалік. Мого носа торкаються приголомшливі пахощі з найближчої пекарні. Аж так, що не втримуюся і йду купувати собі смаколика, адже приїхала заздалегідь і тепер маю понад пів години часу до початку.

Обережно спираюся на милицю — бо ж бруківка! — і крокую до бажаного закладу. Ну, й попутно ловлю на собі цікаві погляди. Так завжди трапляється, коли перехожі помічають мій протез. Сьогодні я одягнена у літній сарафан салатного кольору з довгим оме́том. Та він все ж не здатний приховати мої ноги повністю, бо не сягає землі сантиметрів на п’ятнадцять. Ну, а якщо врахувати босоніжки та милицю, на яку я налягаю, усім охочим чудово видно, що нога у мене всього одна.

А охочих багато! Почуваюся моделлю на подіумі, але, як це не дивно, з кожним своїм виходом «в люди» поступово звикаю, хоч ще й досі вряди-годи будиться бажання сховатися. Начепити довжелезну спідницю чи штани, взути закриті черевики…

І зваритися по цій аномальній спеці! Ото вже ні. Хай собі дивляться, дірку на мені все одно не зроблять!

Проходжу повз дзеркальну вітрину і кидаю сама на себе зацікавлений погляд. Хай там як, а моє відображення мені подобається. Струнка, зовсім краплинку перекошена через протез фігурка здається вищою, аніж є насправді. Кучеряве русяве волосся, підсвічене у сутінках ліхтарем, видається золотавим магічним ореолом, а обличчя у такому освітленні набуває таємничості, яку не розганяє навіть широка усмішка. Я направду собі дуже подобаюся!

Момент замилування собою перериває несподівано гучний звук, який нагадує чи то виття сирени, яке тут буває набагато рідше, аніж у нашому прикордонні, чи то ревіння уже шахеда, яких я теж наслухалася вдосталь. Здригаюся всім тілом і тільки величезною силою волі (дяка психологу!) змушую себе триматися на ногах, а не впасти просто посеред тротуару і згорнутися в клубочок.

Всього лишень ідіот на спортивному байку…

Видиха́ю, хоч серце й досі стукотить, і прямую далі.

У пекарні аромат випічки стає просто карколомним, та ще й очі розбігаються від величезного асортименту, який пропонує цей, здавалося б, дрібний крафтовий заклад. Тістечка, пиріжки, мандри́ки, пляцки — чого тут тільки нема!

Вирішую не ризикувати й беру улюбленого круасана з ягідною начинкою. І від першого ж укусу ледь стримую бажання вголос стогнати від насолоди. Мого язика торкається ефірне тісто і миттю тане, а рецептори вже подразнені різким присмаком смородини, який, не встигаю я ним посмакувати, змінюється ароматною ніжністю малини, а та, своєю чергою, вступає місце чорничній терпкуватості та ожиновій кислинці. Просто вибух смакової насолоди!

Тут працюють справжні кулінарні чарівники!

А за насолодою спливає час до екскурсії.

Коло в’їзної брами вже переминається чимала купка різнопе́рих майбутніх екскурсантів. Доєднуюся до них, перехоплюю загальний нетерплячий настрій і ловлю себе на тому, що вже й сама роззираюся, коли ж почнеться дійство.

І все одно ми виявляємося неготовими до появи першого персонажа. Ось ніби поряд нікого не було — а вже наступної миті просто посеред натовпу, там, де люд стоїть найтісніше, виринає невисокий в’юнкий чоловічок у чудернацькому, старовинному вбранні, який неочікувано глибоким, гучним голосом привертає нашу увагу:

— Чи готові ви, о шановане панство, поринути у Середньовіччя?

Ми всі дружно здригаємося, а потім так само дружно вигукуємо:

— Так!

— Тоді ви повинні усвідомити для себе одну річ! Це не прогулянка задля розваги! Зараз ви вирушаєте у подорож, сповнену небезпек та ризику. І щоб здолати усі перешкоди й не залишитися блукати у міжчассі, вам необхідно буде виконати декілька завдань. Але не лякайтеся понад міру, ваш вірний провожатий, — тут він по-блазеньськи вклоняється, вказуючи на себе, — буде поряд і завжди прийде на допомогу. Тож гайда! — він змахує рукою і швидким кроком зникає за брамою.

Натовп поволі суне слідом. Мене й справді захоплює ця атмосфера веселощів. Давно не відчувала подібних емоцій. Мабуть, ще у житті «до».