2. Обов'язково сходи!

— Обов’язково сходи! — просто наполягав Тарас, мій реабілітолог, коли я на занятті розповіла йому про побачену рекламу. — Переходів там небагато, всього кілька підйомів сходами, ти не завдаси шкоди своїй куксі. А на вежу можеш і не йти, то необов’язково. Багато хто з літніх людей туди не ходить, можеш лишитися з ними, селфі зробити.

Я лише хмикнула на його заяву, коли він приєднав мене до когорти літніх людей. Так, зараз, після ампутації, я й справді зробилася маломобільною. Але вже що є, добре, хоч жива лишилася. Нога — то невелика пожертва за життя.

Удар ворожої ракети застав мене просто під час сну. І хто мені винний, що мій будинок стояв коло великої залізничної розв’язки? Ще й пишалася свого часу зручним розташуванням! А тепер у ту розв’язку раз по раз цілилися бісові кацапи, і цього разу, звісно ж, не влучили. На щастя! Основний удар прийняв саме мій та сусідній будинок.

Єдине, що пам’ятаю з тієї ночі, це надсильний гуркіт і величезні клуби пилу в повітрі, які заважали хоч щось роздивитися. Болю не було, лише цілковите заціпеніння і присмак паленого пір’я на губах. Звідки він взявся? Адже начебто нічого не горіло. Так собі й лежала без руху, втупившись у пустоту, яка освітлювалася неритмічними спалахами світла, що звідкілясь пробивалося до моєї спальні. Що то було? Я навіть про це не задумувалася.

Біль, як і страх, з’явилися вже тоді, коли до мене докопалися рятувальники, а я не почула їхнього голосу. Тобто я бачила, як губи у чоловіків ворушаться, але мене й далі огортала цілковита тиша. Виявляється, я навіть дихання свого не чула. От тоді вже паніка накрила мене з головою. А невдовзі за нею — і рятівні обійми непритомності. Як мені пізніше, уже в лікарні, коли слух повернувся, пояснили: то від шоку я не усвідомлювала всієї серйозності ситуації.

Усвідомлювала чи ні, проте відтоді я скажено боюся будь-яких різких і гучних звуків.

— Ти там був? — повернулася я в думках до попередньої теми замку і запитала у Тараса.

— Аякже! Був би я тутешнім, може, й не ходив би. Не роби різких рухів! Пла-авно, ось так, — перемикнувся він на мою ходу по похилій поверхні, яку ми сьогодні відпрацьовували. І тільки зробивши вказівки та навіть показавши, як правильно робити, повернувся до початого: — Але я з провінції, тому найперше, що зробив, коли оселився тут, це відвідав усі можливі пам’ятки. Дуже люблю це діло!

— І як? Сподобалося? — пропихтіла я, намагаючись зробити ще кілька кроків.

— Так! Кажу тобі, йди — не пошкодуєш!

— Все, здаюся! Більше не можу, — я повисла на поруччях, розвантажуючи куксу, яка тепер просто теліпалася в повітрі.

— Добре, Надю. Ти й так сьогодні молодчинка. Правильно зробила, що пішла гуляти містом. Так і розвієшся, і ногу потренуєш. Тепер відпочивай.

— Так і збиралася. Хотіла піти до СПА.

— Чудове рішення! І до замку сходи. На вихідних все одно нічого робити, нудитися тільки увесь день.

Ну, якби я захотіла, знайшла б, що робити. Бо реабілітаційний центр, у якому я знаходилася зараз, був просто переповнений пораненими ветеранами. Це мені, цивільній, пощастило, що мене згодилися взяти сюди на реабілітацію.

Звісно, серед бійців були різні за характерами. Дехто повністю замикався в собі, уникав будь-якого спілкування, інші цілковито зосереджувалися на відновленні (власне, як і я). Але траплялися й такі, яким обов’язково потрібна була компанія протилежної статі. І якби я не відбивалася, то вже б давно знайшла собі компанію та можливість цікаво згуляти час. Не те щоб у мене хтось був, чи я мала які упередження, та все ж у мене ніби блок стояв відтоді, як я сюди потрапила: ніяких стосунків, ніяких чоловіків. Напевно, це упередження можна було пропрацювати з психологом, проте я нічого їй не казала, тому ми й працювали лише над моїми страхами.

Вона, до речі, теж підштовхувала мене до театралізованої екскурсії. Пані Марія першою запропонувала мені похід до замку, як спосіб розважитися, я навіть не казала їй, що вагаюся. Так, після заняття з Тарасом я й справді вже не була такою категоричною — вогник інтересу загорівся у моїй душі.

Та ще й знову ті зеленаво-карі очі, які перевертали мої нутрощі своїм гострим поглядом. Тепер їх володар споглядав на мене з рекламного буклета на стояку рецепції. Вже аж цікаво стало, чи насправді він такий магнетично симпатичний, чи то майстри фотошопу так постаралися.