1. Рекламка

«Велич стародавнього замку та неперевершений талант наших акторів допоможуть вам поринути на один вечір в атмосферу Середньовіччя та стати безпосереднім учасником давно минулих подій».

— Пхах! Ну, мабуть.

Я зі здоровим скепсисом читала рекламку, яку мені щойно впарив хлопчина, та роздивлялася яскраві, заманливі світлини, якими вона була прикрашена. Так, замок був візитівкою цього стародавнього міста, і містяни звісно ж намагалися привабити якомога більше туристів, вигадуючи все нові й нові родзинки, якими можна було б зацікавити перебірливого «гаманця з ніжками».

Цинічно хмикнула, зіжмакала листочок і жбурнула до найближчого смітника. І пошкандибала собі далі — кукса правої ноги починала боліти, тож прогулянку старовинним центром європейського містечка на Заході України варто було згортати.

Щойно я озирнулася, щоб зорієнтуватися в чужому місті, куди маю прямувати, як в кишені джинсових шортів задзеленькав мій телефон.

Реабілітолог. Хм, що трапилося?

— Слухаю!

— Надю, ти де?

— Гуляю містом, ти ж сам наполягав. Ось, виконую рекомендацію, — хоч він мене й не бачив, та все ж вишкірила зуби я, зручніше перехоплюючи милицю під лікоть, від якої ще не могла відмовитися. — Що ти хотів?

— У мене звільнилося вікно на тринадцяту. Хотів перенести наше тренування. Встигнеш повернутися до центру?

О, чудові новини! Тепер матиму цілком вільний вечір, який зможу провести у СПА.

— Встигну! Зараз спіймаю таксі.

Чомусь таксист обрав саме ту дорогу, яка проходила повз згаданий замок, тож я з вікна автівки змогла ще раз насолодитися грандіозними, маєстати́чними (вже й слівець місцевих нахапалася!) червоноцегляними мурами з високими квадратними вежами, які стрімко злітали ввись. У відкрите вікно автівки до мого носа навіть долинув запах воскових свічок та хара́ктерного диму, та я списала це на власну бурхливу фантазію і лише скептично хмикнула.

Раптом мої очі зачепилися за банер з рекламою все тої ж, вищезгаданої вечірньої екскурсії замком. Він був таким яскравим, що око мимохіть чіплялося. Та все ж не сама реклама привернула мою увагу. Ні. А зеленаво-карі магічні очі одного з акторів, який з хитрим прищуром дивився з плаката просто в камеру на глядачів. На мене…

Хіба в людей бувають такі яскраві, чарівливі очі? У мене аж нутрощі скрутилися від цього пронизливого погляду. Просто в душу. Довелося головою струсити, щоб тільки розвіяти це чудернацьке враження.

Точно лінзи. От вже торгаші! У будь-який спосіб намагаються привернути увагу якомога більшої кількості людей. От побачить яка романтична дівчина такі оченята — і все, пропало дівча, закохане побіжить до свого принца! А все це грошенята!

Нарешті таксі завернуло за ріг, тож з поля зору зник і замок, і привабливий актор з банера. До реабілітаційного центру лишилося якихось п’ять-сім хвилин.