Частина 2. Розділ 7. Ідеологія України

         Ідеологія України

Як уже було сказано в попередньому розділу – до наступних виборів потрібно готовитися не тільки кандидатам і партіям, але і простим виборцям.

Це означає – ми не повинні втрачати час навіть в період війни. Потрібно уже зараз займатися самоосвітою і просвітництвом в частині державотворення. Саме так – державотворення. Кожен виборець – то є свідома частина держави, її учасник, який має право внести свою долю в будівництво держави на наступний період часу.

Виборець не просто кидає свій бюлетень в урну – він вибирає своє майбутнє. Своє і майбутнє своїх дітей теж. Це дуже…дуже відповідальна справа, яка опущена державою на самотьок.  Депутатам це вигідно. Вони, купивши голоси виборців за гречку, купляють своє особисте майбутнє.

А що виборець? – Обдурений і непідготовлений він знову п’ять років буде клясти владу, а по суті – самого себе. Він так не зрозуміє – що саме він винний в тому, що країна не розвивається, а депутати бродять по залу , повертаючись задом до свого виборця. Це вже потім він, виборець, зрозуміє, що його депутат, чи кандидат в Президенти, не мав ані чіткого уявлення що він буде робити, як буде створювати нову державу, але, при цьому, йому розкажуть як потрібно призначити собі зарплату в десятки і сотні разів вищу ані у простого пенсіонера пенсія, який його і вибрав. Для нього, депутата, вже не буде мати ніяке значення незадоволення виборця бо відізвати його виборець не може.

«А чи бачили очі виборця кого вибирали?» - Мабуть, ні … вони бачили дитячий майданчик і кілограм гречки, яку він, виборець, з’їв за два дні.

То, чого ж тоді він, виборець, хоче тепер? Демократія – це участь народу в управлінні державою. Здається на перший погляд, що один голос виборця мало чого вартує. Це не так. Міліон починається з одиниці. Не буде одиниці – не буде міліона. Кожний із громадян повинен дуже відповідально віднестися до процесу передачі свого право на управління державою виборному кандидату.

Але ж чому ж тоді у нас така зневага до отого одного голосу? – А тому, що ми давно уже вирішили – наш голос нічого не вартий –його можуть замінити, не врахувати і , нарешті, ми віддамо його добровільно за недостойного, як потім виявиться, депутата.

Що ж можна зробити в цій ситуації? 

По-перше- не віддавати свій голос за недостойного кандидата. А для цього потрібно знати його майбутні дії і плани, які повинні збігтися із вашим розумінням розбудови держави, країни і вашого, точніше- нашого, життя.

Звичайно наш голос нічого не буде вартий, якщо не буде зворотного контролю за депутатом. Якщо виборець не зможе відкликати депутата – вартість голосу буде практично варта нулю. Розірваний зворотній зв'язок – то не просто втрачений контроль, то – породження корупції, дерибану, хаосу в управлінні держави. Фактично, ми самі і даємо змогу розростатися основному внутрішньому ворогу – корупції на всіх рівнях управління, віддаючи свій голос, своє право на управління невідомо кому, не залишаючи за собою права контролю і нагляду за вибраним депутатом чи Президентом.

Ось звідси проростають  всі наші біди, а ми навіть не здогадуємося про це.

Демократія – це не тільки можливість обговорювати державні проблеми, це головне – контроль за делегованими повноваженнями зі сторони народного виборця. Ось тому так важливо, щоб саме це було прописано в Конституції, яка б не давала жодного права депутатам змінювати її навіть дві третьою частиною свого складу. Формування, контроль і зміна Конституції – то виключне право Народу України. Конституція – це основний договір між Народом і владою, між виборцем і чиновником, між виконавцем і державним управлінням.

Не має сенсу голосувати за кандидатів без жорсткого контролю їх роботи на основі Конституційного права народу.

Саме це право дає виборцям відкликати свою довіру від депутата чи Президента за простою і зрозумілою процедурою, яка знову ж таки повинна бути прописана в Конституції і проголосована на референдумі всім Народом.

Хто дав право Верховній Раді змінювати Конституцію? – Вони самі і дали собі таке право. Хто призначив їм зарплати – вони самі і призначили без жодного контролю.

От із цього і починається антидемократія. Ось це і початком всіх початків. Доки країна не приборкає «народних виборців» ми не зможемо побудувати нову демократичну державу.

Не один раз вже ставилося питання про створення Конституційної Асамблеї, яка б підготовила новий текст Конституції для обговорення народом, але … віз залишився на тому ж місті. Уже померли  моральні авторитети нації, а «віз і досі там» - нової Конституції немає і навіть ніхто про це уже не думає.

То, що ж ми тоді хочемо? Ми в більшості навіть не розуміємо важливість цього моменту. Кожна справа починається з початку, з початку ниточки «клубка проблем» , який потрібно розпутати і упорядкувати.

Але і це ще не все.

Виборче законодавство, створене Верховною Радою кожен раз змінюється від партійної основи до вибору окремих незалежних представників в регіонах. Наша країна повинна, накінець, визначитись – яка система виборів нам потрібна. Як це зробити? – Тільки через Конституцію і всеукраїнський референдум. Але, для початку, ми повинні розібратись і зрозуміти переваги і недоліки кожної із систем. Ми маємо досвід інших країн і досвід своєї країни – і це потрібно враховувати. 

Однак, давайте по-черзі.

          Партійна виборча система є в багатьох країнах.

                   Чим відрізняється наша виборна система від таких систем в Європі, куди ми намагаємося приєднатися? – Одним єдиним-кількістю  партій, які претендують на парламентські крісла в Верховній Раді. В Україні – десятки, в Європі одиниці.

                  Чому так? – Тому що, в ЄС вибирають по програмах, а у нас по лідерах. І знову ж таки контроль і допустима народна  недовіра до партій. А у нас? – А у нас допустиме право на повстання!