Місія триває

Розділ 27 
Місія триває.  
А Воронов тим часом, пройшовши з Живою крізь натовп, який так і не оговтався від релігійного екстазу, просто рушив до будинку, адресу якого  Їм сказав Романов.  Їм банально потрібно було трохи оговтатися він своєї феєричної появи.  Дати собі та оточуючим невеликий тайм – аут. 
Проходячи серед безлічі людських облич, Воронов мимоволі вдивлявся в них і, на свій жах, знаходив там переважно страх, цікавість, загрозу, але дуже мало любові, доброти та просто людяності.  
Пришестя Ісуса Христа для більшості було лише захопливим видовищем. І, по суті, їм було байдуже, що буде далі.  
Владислав, плануючи зробити собі невелику перерву, сподівався найближчим часом якось організувати зустріч із лідерами людства. Але щодо цього ще потрібно було порадитися з Романовим. Лише він міг підказати, як краще це зробити.  
Романов перед початком місії розповідав Воронову про ООН, Європейський Союз та інші організації, що об’єднують розрізнені частини людства. І думками Воронов вже прагнув туди.  
Через деякий час шлях Воронову й Живі перегородив чорний автомобіль, з якого вийшло  двоє озброєних людей. Один із них направив зброю на щойно прибулого в цей світ Христа та його супутницю і прямо запитав:  
— Може, ви поясните мені, хто ви і що відбувається? Ви своєю появою вже збурили всю планету.  
— Я Ісус Христос. Син Божий, — м’яко, не підвищуючи голосу, відповів Воронов. — А це моя супутниця — Жива. Зараз ми шукаємо відпочинку та ночівлі. А щодо всієї планети — моя поява на Землі й була метою, привести вас на шлях розуму, діти мої. І це добре, що про моє пришестя вже знають багато хто. Так було визначено Батьком моїм небесним. А незабаром про мене заговорить уся Земля.  
— Ми надамо вам ночівлю та відпочинок, — сказав чоловік і, майже впритул наблизившись до прибульців, спробував узяти Воронова за руку. Несподівано виникле сяйво огорнуло Воронова і Живу, наче коконом. І рука чоловіка вперлася в цей кокон, мов у камінь.  
— У вас недобрі наміри, — м’яко сказав Воронов.  
— Ми змушені захищатися.  
Чоловік зробив задумливий вираз обличчя. Він не розумів, що відбувається.  
— Не варто й надалі чинити зло, — сказав Воронов, дивлячись прямо в очі цьому розгубленому чоловікові.  
— Агресія породжує агресію. А її на Землі вже й так, більш ніж достатньо. Навіщо її ще примножувати?  
— Моя мета — доставити вас. І я це зроблю, — твердо сказав чоловік.  
— Чого б мені це не коштувало.  
— Не напружуйтеся. Я піду сам. Куди ви хочете нас відвезти?  Запитав Воронов, не змінюючи тону.  
У його голосі була лише лагідність та м’якість. І це обеззброювало. 
Воронов прекрасно розумів, що через цього, явно наділеного владою чоловіка, він цілком може вийти на контакт із тими, хто насправді ухвалює рішення, та має владу.  
— Ви могли б просто сказати мені про це, — продовжив Воронов.  
— Станьте добрішими, і жити вам стане легше.  
На його обличчі з’явилася ласкава, добра усмішка.  
— Я прошу вас, запам’ятайте мої слова.  
Усмішка не сходила з обличчя молодого професора.  
— І ще: ви не зможете завдати нам шкоди. Не намагайтеся. Ви й так уже дуже грішні. Не потрібно додавати до своїх провин нові. Адже за них доведеться відповідати. Мене одного разу вже розіп’яли. І вдруге цього не буде. Я не зможу взяти на себе стільки гріхів, скільки людство накопичило за весь час свого існування. Я лише хочу привести людей до Царства Небесного. Ви мені в цьому допоможете? Це так необхідно, щоб уникнути пекла, до якого залишився один крок. Чи ви прихильник знищення всього живого на планеті?  
Христос просто вп’явся поглядом,  співрозмовникові прямо в очі. А чоловік, у свою чергу, оторопіло дивився на Ісуса Христа і не знав, що йому відповісти.  
Він був просто обеззброєний м’якістю тону, яким це було сказано, і усвідомленням правоти мовця.  
— Пройдіть до машини. На вас чекають, — тільки й зміг сказати він, опустивши зброю та зробивши запрошувальний жест.  
Воронов із Живою рушили, підкорившись йому.  
Незабаром,  за затемненими вікнами замиготіли краєвиди напівзруйнованої війною Палестини.  
Жива поклала свою руку в руку Владислава та з ніжністю дивилася на нього. Потім легенько натиснула на край свого браслета і сказала:  
— Владиславе, нас зараз ніхто не почує. Я хочу попередити тебе про дедалі зростаючу небезпеку.  
— Я знаю про неї, — Воронов теж злегка стиснув її руку.  
— Їм не потрібні мир та спокій.  Я боюся, вони не заспокояться, поки не спалять дотла свою планету. Я відчуваю в цих людях маніакальну рішучість до насильства, — сказала Жива.  
— А я вірю, що нам вдасться спрямувати людство на шлях істини, — відповів Владислав.  
— Поки є хоча б найменший шанс, треба боротися. Пам’ятай, я теж родом із цієї планети.  
А тим часом, Їх привезли на аеродром, і той чоловік, який розмовляв із ними, сам відчинив двері машини.  
— Прошу, — сказав він, зробивши театральний жест, вказуючи правицею, на вихід.  
Жива та Владислав підвелися.  
— До літака, — додав він.  
За кілька хвилин літак злетів.  
— Куди ми летимо? — Запитав Владислав у свого супутника.  
— З вами хочуть зустрітися, — коротко відповів той і відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.  
— То ви визначилися, на чиєму ви боці — добра чи зла? — Воронов поклав руку на плече агенту ЦРУ Джеремі Рістеру.  
— Що? — той повернувся, і його очі знову зустрілися з очима Ісуса Христа.  
— Я запитую: ви хочете, щоб ваші близькі залишилися живими та жили в добробуті? — Спитав Воронов.  
— До пекла на Землі — лише один крок, — додав він.  
— Якщо ви, люди, й надалі будете так само вперто руйнувати свій дім, то вас просто не стане. Я це знаю достеменно. 
— До чого ви мене агітуєте? — Прямо запитав Джеремі.  
— В мене є завдання, і я його виконую. А решта — це не в моїй компетенції.  
— Це ви так тільки думаєте. — Христос подивився на нього зі співчуттям.  
— Але повірте, чоловіче, і від вас теж дуже багато залежить. Просто почуйте мене.  
— Я вас чую. І мені поки що не цікаво, те що ви кажете. Кінець світу прогнозують кожен рік. Тому ваша заява не є оригінальною.  Джеремі знову відвернувся.  
Подальший шлях вони долали мовчки. Але в думках агента ЦРУ щось почало перевертатися. Він чув промову Ісуса Христа, коли той тільки з’явився. І зараз ретельно обмірковував ці слова, аналізував почуте й побачене. І, здається, починав потроху прозрівати.