Земля

Розділ 25. 
Земля.  
Ранок на Елеонській  горі сьогодні був звично тихим. Цю мить, зараз порушував лише легенький  вітерець, що грався в листі тисячолітніх оливкових дерев Гетсиманського саду.  
Каплиця Вознесіння, збудована у формі сльози на тому місці, де нібито свого часу вознісся на небо Ісус Христос, була осяяна променями вранішнього сонця.  
І от, раптом, попри чисте небо, спалахнула яскравою стрілою блискавка.  
Вона блиснула раз, вдруге, втретє, вдарила в підніжжя каплиці, розколовши одну зі сходинок, що ведуть усередину. У повітрі різко запахло озоном, та почало розгорятися яскраве сяйво, яке дедалі більше  закривало горизонт. Люди зі Старого міста кидали свої справи й роботу. Вони, мов зачаровані, дивилися на це незвичайне явище.  
Дехто просто падав навколішки та починав молитися. Вони здогадувалися, але ще до кінця не розуміли, що відбувається.  
За кілька хвилин, під моторошне трубне виття сильного вітру, який несподівано виник.  Серед палаючого згустку  плазми,  почали повільно проявлятися дві постаті.  
Розмиті прозорі силуети, які спочатку були ледь помітні.  
— Це Христос!  
— Він прийшов!  
— Це труба архангела Гавриїла! — Лунали вигуки по всьому Єрусалиму.  
Багато хто падав ниць, а, інші, ті що сміливіші,  просто стояли, не в силах відірвати очей від чаруючого видовища.  
— Він повернувся…  Шепотіли та кричали у натовпі.  
А за мить, люди, в єдиному пориві, повноводним потоком ринули до підніжжя  Елеонської  гори.  
Усі хотіли стати свідками цієї події.  
Тим часом силуети, у яких вже чітко розрізнялися чоловіча та жіноча постаті, зовсім не поспішали повністю матеріалізуватися.  
Аж раптом, наче нізвідки, пролунав сильний владний голос. Його було чутно в усіх околицях Єрусалима.  
— Схиліться перед Господом, діти мої! Я прийшов! Я повернувся!  
Ця гучна заява не різала слух, але доходила до кожного, хто її чув. І хоч у місті та його околицях були люди різних національностей, які говорили різними мовами, усі розуміли ці слова. До кожного доходив їхній глибокий, лякаючий зміст. І тепер люди поспішали до Елеонської  гори — повноводною рікою, в якій змішалися страх, сум’яття, смирення та проста цікавість.  
За пів години, вже зібрався величезний натовп, та люди все прибували й прибували. А голос лунав, повторюючи сказане знову й знову.  
Його чули весь Ізраїль та Палестина. І він ставав дедалі сильнішим, охоплюючи собою весь досяжний простір.  
Невдовзі на місці явлення Христа з’явилися представники преси. З усіх боків на гору були спрямовані об’єктиви телекамер. Тисячі телефонів знімали цю подію. А ще стягувалися поліція та навіть військові. Місцева влада дуже боялася, щоб не сталося безладів. А народ хвилювався.  
Присутні й ті, хто ще прибував, у своїй більшості боялися передбаченого в Біблії страшного суду, який мав вершити Син Божий. Вони знали — цей суд ось-ось почнеться. Але йшли сюди, ніби під гіпнозом. Вони переказували одне одному те, що пам’ятали зі священних писань християнства, ісламу та багатьох інших релігій щодо другого пришестя Сина Божого.  
Наче за командою, коли голос із неба долинав до них, припинялися війни, і солдати, здивовано дивлячись угору, кидали зброю.  
Робітники залишали свої верстати. Продавці — магазини. Службовці вибігали з контор. Усі, хто бачив і чув, дивилися на небо.  
Слухали глас Божий.  
— Чи не забули ви десять заповідей, даних вам на горі Синайській? Чи живете за ними?  
І від цього запитання ставало страшно.  
Переважній більшості жителів Землі не було що відповісти.  
За кілька годин сяйво почало потроху згасати. А подія, що відбувалася в Єрусалимі, вже транслювалася всіма каналами зв’язку, стаючи головною новиною планети.  
Усі були в паніці та страху.  
Усі, чиї дії та життя були неправедними або злочинними, завмерли в жаху. 
Усі боялися страшного суду. 
А дві постаті, вже набувши людського вигляду, здійнявши схрещені руки біля грудей, стояли на сходах каплиці. Від них ішло магічно яскраве сяйво. Вони були огорнуті ним, як захисним куполом.  
Це були Владислав Воронов і його вірна супутниця Жива.  
— Встаньте з колін, діти мої.  Владислав привітно підняв руку.  
— Отець мій небесний, послав мене до вас. Слухайте та донесіть слова мої до всіх, хто може чути.  
Ці слова самі складалися в його голові, наче заздалегідь закладена програма.  
А над головами його та  Живи сяяли німби. І одягнені вони були в осліплююче біле вбрання. Що балахоном спадало до самих п’ят. 
— Я несу вам світло та визволення від хвороб. Я зцілю вас, якщо будете слухати мене.  
Його голос, завдяки прямим трансляціям,  було чути по всій планеті.  
Він лунав так сильно, що не почути його було неможливо.  Він йшов з усіх телевізорів та радіоприймачів.  
Він був усюди.  
А сяйво тим часом поступово згасало, роблячи Христа та його супутницю звичайними людьми.  
Вже можливо  було розгледіти, як легкий вітерець грається у волоссі прибульців.  
— Слухайте всі, — голос Христа вже не звучав так гучно, але залишався чутним  для тих, хто зібрався в Гетсиманському саду.  
— Я прийшов врятувати вас та дарувати вам вічне життя. Чи готові ви, діти мої, коритися мені?  Його рука опустилася, та знову торкнулася грудей. 
- Але спочатку я буду звинувачувати. Рука здійнялася над натовпом. 
Ці слова викликали тремтіння страху, а в декого — і відвертий жах.  
А Христос ніби навмисно зробив паузу.  
Вона тривала майже хвилину. І всі злочини, у усіх  хто слухав його, проносилися в їхніх головах. Пробігали  перед очима.  
Це була сплюндрована  їхньою діяльністю планета. Їхнє зло, жорстокість. Цинічне знищення ближніх. А ще потоки крові від численних воєн. Жадібність, користь, прагнення до влади та миттєвих вигод.  
Усе те, що було сутністю людства. Усе те, що сторіччями повільно вело його до загибелі.  
— Відтоді, як я залишив вас, минуло понад дві тисячі років, — говорив він.  
— Я пробачив  вам мою страту. Я взяв на себе ваші гріхи. А ви…  
Знову багатозначна пауза.  
Голови в людському морі схилялися все нижче. Ніхто не міг сміливо подивитися в очі Синові Божому.  
Грішні були всі.  
— Ви просто винищували навколо себе все живе. Ви перетворили свій дім на смітник. Ви накопичили стільки зброї, що вона здатна рознести Землю на атоми. Ви загрузли в розпусті…  
- Ви…  
- Ви…  
Потік звинувачень, здавалося, тривав цілу вічність. А він усе говорив та говорив, викликаючи у слухачів нові хвилі сорому та страху.  
— Ви знищували тих, хто ніс вам прогрес.  Найкращих синів своїх. Ви переслідували світлі уми за свободу їхньої думки. Ви вбивали за надуманими приводами. Ви збагачувалися тоді, коли тисячі помирали від голоду.  
Його слова били, мов батоги, залишаючи вогняні борозни в душах тих, кого ще можна було виправити. Але, на жаль, таких була переважна меншість. Решта лише відчувала нові хвилі страху.  
Уряди багатьох країн похапцем віддавали накази припинити пряму трансляцію з Палестини. Вони не стільки боялися Його, скільки боялися власного народу. Боялися, що слова прибульця пробудять приховане невдоволення тими, хто роками узурпував владу, прикриваючись патріотичними та начебто благими гаслами.  
Вони боялися, що доведеться відповідати за все те, що здавалося їм інструментами досягнення своїх не завжди добрих  цілей.  
А він усе говорив і говорив.  
І раптом із натовпу пролунала автоматна черга.  
Кулі іскрами застрибали по білому вбранню. Але не завдали ні Воронову, а ні його супутниці жодної шкоди.  
— І ось, ви знову намагаєтеся мене вбити, — голос Христа знизився майже до шепоту. Він, ніби у відчаї, опустив голову.  
— Ви знову хочете вбити того, хто, незважаючи на те, що ви колись розіп’яли його на хресті, прийшов врятувати вас. Ви як нерозумні вівці без пастиря. І немає вам, заблукалим,  Царства Небесного, доки не покаєтеся. Немає — і не буде!  
Остання фраза прозвучала оглушливо.  
— Кайтеся, діти мої. Я чекаю покаяння, — говорив Христос.  
— Нехай буде кожному за діяннями його! Він погрозливо нахмурив чоло. 
- А тепер розійдіться. І несіть по всьому світу слова мої. Вони мають стати знаменом мого пришестя. Ідіть і несіть у світ благу звістку: Син Божий з’явився. Сказавши це, він узяв за руку свою супутницю та почав спускатися вниз.  Просто в натовп.  
І натовп розступався перед ним, немов бурхливе море, по якому він колись ходив пішки.  
Він ішов, не озираючись.  
Повільним кроком.  
І йому давали дорогу. Усі боялися його. І лише одиниці зітхали з полегшенням, вигукуючи: — Прийшов спаситель.