Підготовка, та перші кроки

Розділ 23  
Підготовка та перші кроки.  
— Я готовий, — тихо, але рішуче, сказав Владислав.  
У той момент він і справді, був готовий на все.  
Перед його очима й досі стояли жахливі картини побаченого. Особливо тіні, що залишилися від живих людей.  
Він читав, що коли американці застосували ядерну зброю проти японських міст Хіросіми та Нагасакі, від людей, які потрапили під вплив вибухів, часто залишалися лише випалені силуети. Їхні тіні. А тут, на Марсі, таких тіней були мільйони.  
— Я радий, що не помилився в тобі. — Романов уважно дивився на Воронова. — Я від самого початку правильно визначив твій психотип.  І, відповідно, відкрию тобі одне зі своїх спостережень: зовні ти дуже схожий на Ісуса Христа, такого, яким земляни його собі уявляють. Потрібно буде лише змінити зачіску та відростити невелику борідку. Але це дрібниці. Силович критично поглянув на Воронова.  
- А завтра, після того як ти звикнеш до цієї думки. До того, що ти месія, ми  почнемо підготовку. Готуйся до швидкого засвоєння великої кількості нових знань. А поки що відпочивай. А мені ще потрібно попрацювати з Живою.  
— А яку участь Жива візьме у моїй місії? — Владислав трохи стрепенувся. — Най бепзосереднішу. Вона буде твоєю супутницею та тілохранителем.  
— Тілохранителем? — Владислав був щиро здивований.  
— Так. Ця тендітна дівчина має силу кількох тренованих бійців. Але вона ніколи б сама тобі цього не сказала.  
— Чому?  
— Тому що це закладено в її програмі.  
— Програмі? — Молодий професор зразу нічого не розумів. Він лише мимоволі стиснув кулак, думаючи про те, як мало знає свою кохану жінку.  
А Романов, продовжуючи шокувати його, спокійно говорив далі:  
— Жива Ігорівна — вона андроїд. Робот, максимально наближений до людини. З такою – фізіологією, і навіть з почуттями. — Він уважно подивився на Воронова, спостерігаючи за його реакцією на ці факти. А втім продовжив:  
— Так, вона цілісна особистість. Вона навіть відчуває емоції. Але, на жаль, мій друже — це штучно створений організм. І ти тепер повинен це знати.  
— Але ж вона — цілком жива людина! — Владислав ніяк не міг повірити в почуте.  
— Так. Вона просто досконала. І повністю олюднена. Вона одна у своєму роді. Вона — індивідуальність. Як і тисячі її сестер, створених для того, щоб бути вірними супутницями Елітерам. Вони — частина нашого суспільства. І вона — повноцінний його член. А інформація про те, що вона андроїд, суворо засекречена. Для всіх її друзів і знайомих вона повноцінний Елітер.  
І тоді в душі Владислава стався переворот. Він подивився на кохану жінку зовсім іншими очима. Тепер він багато чого зрозумів. Зрозумів, чому вона настільки ідеальна. Чому з нею так легко знаходити спільну мову. Чому вона взагалі така… Вона й справді була для нього ідеальною. І була створена настільки майстерно, що відрізнити її від живої жінки було просто неможливо.  
І тоді,  почуттях Владислава запанував повний сумбур, а згодом, кішкою зашкреблося,  невелике розчарування. Все це було помітно на його обличчі. 
Але його одразу заспокоїв Романов:  
— Владиславе, вона не машина в повному розумінні цього слова. Вона майже живий організм, зі своїми почуттями та емоціями. І якщо вона любить тебе, то любить щиро. Не як господаря. А як того, хто їй по-справжньому дорогий. І повір — значно сильніше, ніж земні жінки. І, якщо я не помиляюся, вона зробила тебе щасливим.  
— Так, це правда. — Владислав тупо дивився в одну точку. Його світ перевертався на очах.  
— То чого ж тобі, юначе, ще потрібно? — Силович по-батьківськи поклав руку Владиславу на плече.  
— Тепер уже не знаю.  
— Я знаю! Романов зробив крок до Владислава, та підійшовши майже упритул, подивився йому у вічі. Жорстко. Переконливо.  
- Передусім ти Елітер, — сказав Силович.  
— Елітер, який став ним зовсім недавно. А отже, у твоєму житті буде ще стільки відкриттів, що не вистачить і на десяток земних життів. А про Живу я мав тобі сказати, щоб ти під час місії не боявся її втратити. Якщо вона загине — відродиться знову. І знову буде радувати тебе. Я це до того, що ти завжди можеш прикритися нею у разі небезпеки. Я щитом. А тобі, у твоїй земній місії, це напевно знадобиться не раз. Ти повернешся у світ недосконалих людей. А агресія там — норма.  
Романов щиро усміхнувся.  
— Тож, друже мій, приймай Живу такою, якою вона є, і радій життю.  
— Я спробую.  
Але почуття Владислава до Живи вже змінилися.  
— Я чекаю тебе за годину в медичному блоці. Потрібно скоригувати твою свідомість та завантажити мозок новими знаннями, — сказав Романов. І, натиснувши на  браслет телепортації, зник.  
А Владислав залишився наодинці зі своїми думками, які тепер ніяк не міг зібрати докупи.  
— Я не вірю, що вона робот, — думав він, перебираючи в пам’яті найкращі моменти своїх стосунків із цією ідеальною жінкою.  
Він намагався знайти хоч щось, що видало б у ній машину — і не міг. Нічого такого не було. Навіть у дрібницях. Вона була людиною.  
Владислав ламав голову й ніяк не міг заспокоїтися. А за пів години з’явилася й сама Жива.  
— Ти справді робот? — Одразу, побачивши її, запитав Владислав.  
— Жива помітно зашарілася. Але відповіла одразу: 
- Для тебе я кохана та любляча тебе жінка.  Вона явно уникала прямої відповіді. — Жива?! Владислав трохи підвищив голос.  
— А ти доторкнися до мене. Хіба не відчуваєш — я тепла. — Жива простягнула йому свою руку, вклавши в неї його трохи стиснуті від напливу емоцій пальці. 
У цьому жесті було стільки простої, природної,  людської ніжності й любові, що Воронов  просто розгубився.  
— Справді? Я тепла? — Вона дивилася на нього, і в її очах читалося кохання.  
— Так. — Владислав почав просто танути.  
— І я кохаю тебе.  
А Жива дивилася на нього таким повним почуттів поглядом, що думки Владислава про те, що вона робот, самі собою розвіювалися. Він просто не вірив у це. Це ніяк не вкладалося в його свідомості.  
А втім, він згадав, що йому потрібно з’явитися до мед блоку, лише тоді, коли Ладомир Силович викликав його через переговорний пристрій.  
Він насилу зміг відірватися від своєї жінки. Найулюбленішої і най коханішою, у всьому  світі.  
Тієї, яка завсякчас  дарувала йому спокій, щастя та натхнення.  
У мед блоці Владислава привітав доктор Фішман.  А Романов просто стояв осторонь, нічого не кажучи.  
— У крісло, будь ласка, — безпристрасно сказав Абрам Хамович.  
— І нічого мені не кажіть. Я краще за вас знаю, що вам потрібно.  
Владислав сів.  
Крісло одразу прогнулося та прийняло обриси його тіла.  
Пацієнт відразу відчув повний спокій і умиротворення. А за кілька секунд заснув міцним та здоровим сном.