Рішення прийнято

Глава 20  
Рішення прийнято. 
Владислав довго обмірковував розмову з Ладомиром Силовичем. Він і хотів, і не хотів брати участь у цій, як йому здавалося,  авантюрі. Але думки про це  не давали йому спокою.  Що йому якась Земля?  Якийсь там Ісус  Христос. Якісь люди, яких він ніколи і в очі не бачив. Але на межі півсвідомості його чіпляло те, що треба спробувати. Треба щось міняти у житті. Воронов з командою зміг запустити машину часу. Він переможець. Можна працювати далі. Вдосконалювати свій винахід. Але – ж це те саме, що садити города на Евересті. Це вже геть не буде черговою вершиною. А Владислав прагнув більшого. Його дієва натура гнала його вперед. До нових вершин. А тут є шанс, змінити життя цілої планети. Знов стати героєм. І таки власне его перемогло.  Він для себе все вирішив.  
І того ж вечора Владислав вирішив поділитися цим із Живою.  
— І що тебе бентежить? — запитала Жива, коли Владислав розповів їй про свою проблему.  
— Я вчений. Я фізик, а не месія. Я не хочу, але трохи боюся  взяти на себе такий тягар відповідальності. Казав він. 
- Можливо я просто до цього не готовий? Як на це дивишся ти? Що з цього приводу скажеш?   
Владислав говорив це, і сам був надзвичайно схвильований.  
А Жива уважно вислухала його, задумливо насупилася і, взявши його за руку, та дивлячись просто в очі, сказала:  
— А я вважаю, якщо Ладомир Силович запропонував це саме тобі, значить, у нього є на те вагомі причини. Повір, Владиславе, такого життєвого досвіду, як у Романова, немає ні в одного Елітера. Цей мудрий старий знає, що робить. А ти, як я розумію, хочеш слави, та просто боїшся. Хіба ти не був упевнений у собі, коли пронизував час? Ні, хлопче, зараз  тебе геть не впізнаю. Очі Живи трохи звузилися. Так, неначе Владислав втрачав у них свою значимість. 
- Влад. Жива  дивилася на нього  прямо та відверто. І в її погляді молодий професор уперше побачив відблиски сталі. А ще, вони змішувалися з ноткою недовіри й розчарування. І від цього погляду Владиславу стало трохи не по собі. Він зрозумів, що дуже боїться розчарувати Живу.  
— Я не боюся. Я…  
Влад м’явся і не знав, що відповісти. У ньому відбувалася внутрішня боротьба. — А ще Силович сказав, що до мене повернеться пам’ять. Я щось забув?  
Владислав не знав, що ще додати. Його вразила реакція коханої жінки на хвилинну слабкість.  
— Так, любий, забув. Ти дуже багато чого забув.  
Жива не відводила від нього погляду. Але тепер у ньому з’явилися ледь помітні промінчики емоційного піднесення. Судячи з усього, вона й  сама боялася розчаруватися у Владиславі. Або ж настільки тонко грала емоціями, що серце Владислава забилося швидше.  
Жива відчувала це, м’яко тримаючи його за пульс, ніби хотіла краще його відчути.  
— Я тобі нагадаю дещо. Голос Живи долинав до Воронова ніби з туману. І цей туман ставав ще щільнішим, гасячи усі думки та навіть почуття. Хотілося спати. 
-  Щоб стати Елітером, тобі потрібно було забути своє минуле. І почати жити теперішнім і майбутнім. Тобі трохи відкоригували свідомість, видаливши з неї все зайве. І ти погодився на цю процедуру.  
— Я пам’ятаю. Щось таке. Бурмотів Владислав. 
- Я пам’ятаю тебе, пам’ятаю зал ради Зірок. Свою роботу.  
— У тебе незабаром почнеться нова робота. Новий етап життя. Погоджуйся. — Жива трохи сильніше стиснула його руку. — Якщо Романов вирішив, що так треба, значить, це не обговорюється. Він знає, що робить. Повір мені. Я дуже давно його знаю.  
І тільки тоді Владислав прийшов до тями. Морок скочив з нього. І поряд була Жива. А ще з’явилася рішучість. Жага до нового. І голова від цього знову стала холодною та чистою. 
— Він сказав, що ти мені допоможеш. Ти будеш поруч.  
— Я і допомагаю. Допомагаю тобі прийняти правильне рішення. Я поруч. А якщо Силович сказав — значить, так і буде. Дай мені привід ще більше пишатися тобою. Вона нахилилася до нього та майже невловимо  торкнулася губами його чола. З такою ніжністю, що Владислав зрозумів — заради цієї жінки він готовий на все.  
— Гаразд, якщо ти наполягаєш. Якщо ви всі вважаєте, що так краще, нехай так і буде. Вам, напевно, видніше. — Владислав різко махнув рукою, ніби перерубуючи невидимий Гордіїв вузол.  
— Я згоден.  
В його очах спалахнули вогники — такі самі, як під час перших випробувань машини часу. Він був готовий до невідомого. Зрештою — він учений чи хто?! Владислав, як і будь-яка азартна людина, завжди був схильний до авантюризму — у пошуках нового й незвіданого.  
— Я згоден, — повторив він і поклав свою руку поверх руки Живи.  
— Силовичу про це повідомити мені?  
— Я сама скажу йому зараз.  
Жива піднесла до рота переговорний пристрій і викликала Ладомира Силовича. —  Він згоден, — коротко сказала вона, коли той вийшов на зв’язок.  
— Чудово, я незабаром буду у вас, — у голосі Романова звучало задоволення. — Чекайте.  
За кілька хвилин він телепортувався  просто в кімнату Живи та Владислава.  
— Доброго дня, молодь, — привітався він, простягаючи руку Владиславу.  
— А тепер до справи. Він по-господарськи сів у крісло, закинув ногу на ногу, у розслабленій, невимушеній позі.  
— Отже, ти згоден.  
— Так. Але мене цікавлять деталі, — Владислав пильно дивився на Романова і трохи нервував.  
— Деталі… — Ладомир Силович зробив паузу.  
— Ну що ж. Ти не проти, якщо я почну здалеку?  
— Я весь у увазі.  
А Жива тим часом відійшла, щоб приготувати каву.  
За кілька секунд вона повернулася з трьома маленькими філіжанками.  
— Я нічого не пропустила?  
— Ні, я тільки починаю, — відповів Силович, приймаючи каву з її рук.  
— Слухайте уважно, це стосується вас обох.  
Він відпив ковток і почав:  
— Владиславе, ти сам родом із Землі. Хоч зараз цього і не пам’ятаєш. Тепер ти Елітер. Але якщо повернути тобі пам’ять, ти зможеш краще за багатьох зорієнтуватися в ситуації.  
Земля — це одна з планет, що стала форпостом людства. Багато століть тому там, за нашої допомоги, зародилася нова цивілізація. І досягнувши піку свого розвитку…  
Він зробив паузу.  
— Зараз існує загроза її знищення.  
Романов опустив погляд і тихо прокашлявся, збираючись із думками.  
— Не секрет, що всі людські суспільства, досягнувши точки неповернення, закінчують самознищенням. Ми, Елітери, як можемо, намагаємося впливати на процес, відсуваючи цей момент. Але зараз наші переконання про невтручання, на мій погляд,  себе вичерпали. Я вирішив провести експеримент і втрутитися трохи більше. На Землі ось-ось почнеться третя світова війна. І за нею буде повний крах. І, як завжди, не залишиться нічого живого. Земляни давно мають ядерну зброю, здатну знищити планету.  Достатньо волі одного божевільного при владі — і все станеться. Ми не хочемо  цього допустити. Планет, здатних дати життя новій цивілізації, не так уже й багато. Силович тяжко зітхнув.  
— Земляни за останні століття дали багато Елітерів — більше, ніж будь-яка інша планета. А ще вони пробували жити за принципами рівності — комунізм. Ми м’яко підштовхнули їх до цієї ідеї, але вони її спотворили. Те саме сталося і з демократією. Люди не змінюються тисячоліттями. Але зараз є шанс усе змінити. На Землі дуже поширена віра в Бога. Вони, знову – ж таки з нашою допомогою, створили релігію, яка їх частково об’єднує. І хоча вона теж спотворена, та має у своїй основі страх бути покараними, є один важливий нюанс — вони вірять у друге пришестя Ісуса Христа, сина Божого. А він був одним із нас. Це також був сміливий єксперементу. Мені за нього було дуже ніяково перед радою Зірок. 
Коли Христос  працював із землянами, його завданням було об’єднати їх. І частково це вдалося. Його пам’ятають досі, хоча ця пам’ять настільки обросла міфами, що стала дуже спотвореною . Одна з легенд — що його розіп’яли і він воскрес. Узявши на себе усі людські злодіяння. А потім, коли реальні факти забулися,  люди почали вбивати один одного під його ім’ям. Вважаючи, що Ісус Христос і пророк Ісса — різні особи. Це були хрестові походи. Йому, у різних місцях Землі, дали багато імен: Вішну, Будда, Осіріс, пророк Ісса… Але суть всіх міфів про нього  одна. Він спаситель. І саме цією суттю тобі, Владиславе, доведеться скористатися. Стати месією, якого чекає більшість землян. І якщо тобі вдасться змінити хід історії — це стане переломним моментом. І, можливо, колись земляне зрівняються з Елітерами. Якщо – ж  ні — ну що ж - вони знову знищать самі себе. І, що найгірше, знищать планету.  
— Ви думаєте, я зможу це зробити? Таку складну справу? — Владислав дивився на нього, наче почув страшну таємницю.  
— Так, Владиславе. Зможеш. У тебе відповідний склад розуму. І зовнішність. Ти схожий на Ісуса, яким вони його уявляють. Романов уперше усміхнувся.  
— І ще… Я вірю в тебе. А я рідко помиляюся.  
— Я вірю вам… але це дуже велика відповідальність.  
— Якщо віриш — значить, усе вийде. Завтра і почнемо. А зараз відпочивайте. Він піднявся, активував телепортаційний  браслет і зник.