Є машина часу

Розділ 18. 
Є машина часу!  
І праця закипіла. 
Праця, занурившись у яку, Владислав мало не жив у лабораторії. 
У нього та його команди, як і було обіцяно, було все: надпотужні комп’ютери, ретельно опрацьоване програмне забезпечення. І навіть адронний колайдер. Воронов мріяв про нього ще тоді, коли був на Землі.  
Очі Владислава розбігалися, коли він дивився на недоступні йому в минулому житті лазерні установки, що створюють умови, близькі до тих, які виникають біля нейтронних зірок. Прилади, що створюють штучну гравітацію та невагомість. Пастки Пеннінга для зберігання заряджених античастинок, таких як антипозитрони та позитрони. Пастки Іоффе з потужним магнітним полем, які тут застосовувалися для зберігання виділених на колайдері нейтральних частинок типу антиводню. А також потужні охолоджувачі.  
І ще — безмежний океан енергії, що живив усе це диво.  
Тепер Владислав бачив Живу лише уривками. У нього майже не було перерв. Робота повністю поглинула його.  
І нарешті настав той час, коли він та його команда змогли проникнути в минуле. Недалеке — лише на кілька діб назад.  
Але це вже був величезний прорив. І Воронов захоплено розповідав це Живі, коли бачився з нею.  
- Ти тільки уяви собі. Захоплено казав він.  
- Відео – камера, принесла нам запис, минулого. Того, що відбувалося нещодавно, і що усі мої колеги, пам’ятають. Це так цікаво передивлятися запис, того, що вже було, але дивитися на нього, очима з майбутнього.  
Вона слухала його, та майже насильно годувала його, у перервах між репліками.  
Владислав схуд. Трохи змарнів. Але очі його горіли блиском людини, яка вже за крок до своєї мрії. І вже бачить її здійсненя.  
А за місяць, усе ретельно підготувавши, вчені наважилися відправити в більш далеке минуле людину.  
Цим добровольцем став сам Юліас Рох.  
Його тіло, занурене в капсулу, під дією потужного магнітного поля розчинилося в райдужному сяйві й зникло.  
— Ми, мабуть, його втратили, — із жалем сказав Микола Мішкін. Той самий – трохи кумедний. Але до кінця відданий ідею приборкання часу.  
— Я так не думаю, — відповів Гурвіч.  
Він зараз контролював силу магнітного поля.  
— Юліас впорається. А якщо ні — стане ще однією жертвою богу науки.  
І Юліас  таки впорався.  
За годину в рамці приблизно три метри завширшки знову виникло райдужне сяйво. І капсула з Юліасом почала повільно проявлятися там, де була спочатку. А ще через кілька хвилин, коли Сід вимкнув магнітне поле величезної потужності, Юліас, трохи похитуючись, від величезної нервової напруги, вийшов із капсули.  
— Живий?! — Одразу підбігла до нього Нін Лі.  
Вона, що для неї було зовсім не природно,  поривчасто обійняла першопрохідця.  
— І майже здоровий, як бачите.  
Юліас у відповідь обійняв Лі.  
І в ту мить, до дружніх обіймів приєдналися всі присутні.  
Переможний крик пролунав у величезному ангарі.  
— Ти де був? Куди тебе закинуло? Що бачив? — допитувався зазвичай мовчазний Майоран.  
— Спочатку медичне обстеження, — авторитетно зауважив Владислав.  
— Усе інше — потім.  
— І таки так… Відповів Юліас. В мене щось крутиться голова. Та й узагалі почуваюся не дуже. 
— Це від майбутньої слави, — відповів Владислав.  
— Її тягар важкий.  
Після медичного обстеження, яке не виявило жодних особливих змін в організмі, Юліас розповів, як він опинився в космосі. Та показав запис відео – камери, який він досі беріг, сподіваючись показати його, зі своїми поясненнями. 
— У тому місці, де я опинився, не було навіть  натяку на космічну станцію, на якій ми знаходимося.  
- Замість неї, суцільна порожнеча, — говорив він.  
— Я за наручним часо - вимірювачем розрахував час та координати свого місцезнаходження. І виявилося, що мене закинуло аж на триста років у минуле. Я просто бовтався в невагомості, як якийсь экскремент, доки не здогадався, як повернутися назад. І ось що я скажу, вам, панове Елітери: ми таки перемогли час!!!  
І знову пролунав захоплений вигук.  
— Але попереду ще багато роботи, щоб довести цю установку до ладу. Зробити переміщення у часі прогнозованими, та безпечними.  
І вже з наступного дня всі взялися до роботи з подвоєним ентузіазмом.  
Але як би вони не старалися, у їхнього творіння був один мінус — машина часу могла лише стрибати в минуле.  
У майбутнє, на жаль, шляху не було.  
Адже майбутнього як такого ще не існує. Воно формується зі збігу обставин. А обставини змінюються щосекунди. І тому ніхто не знає, що може статися за хвилину.  
Зате всі чітко пам’ятають минуле — у тих обсягах, які доступні мозку.  
Через кілька місяців машина часу вже впевнено працювала, і можна було відправляти мандрівника не лише в часі, а й у просторі. Точно розраховувати момент і місце, де він матеріалізується. А також час повернення у початкову точку.  
Після всебічних випробувань і перевірок було ще кілька закидів у минуле. Кожен із тих, хто доклав руку до створення машини, хотів хоч одним оком побачити те, що було колись.  
Але, на жаль, не обійшлося без жертв. Із минулого не повернувся Мішкін.  
Що сталося — для всіх залишилося загадкою. Капсула повернулася без нього. Його відправили в минуле Марса — у час, коли цивілізація лише зароджувалася.  
Владислав зі сльозами на очах розповів про це Живі, коли вона після цілого тижня розлуки нарешті змогла його побачити.  
— І це не остання трагедія, — сказала вона.  
— Шкода Миколу. Чудовий був Елітер. Але ви ж продовжите справу?  
— Без варіантів, — Владислав, хоч і був дуже засмучений, палав бажанням продовжити роботу. І за це заслужив ніч, сповнену кохання.