Закони життя

Розділ 17 
Закони життя 
Каїн і Олена пішли, а в поселенні життя тривало так само. Те що їх не стало, здавалося, навіть не помітили — ніхто, окрім Адама та Єви.  
Для них втрата одразу двох синів стала великим горем. І хоча Єва згодом народжувала Адаму щороку по дитині, вона все одно часто, навіть зі сльозами на очах, згадувала своїх первістків.  
А в поселенні того року був неврожай. І хоча клімат залишався постійно теплим, усе ж три місяці на рік тривав сезон дощів, і потоки води заливали все навколо. Це був не Едемський сад, де всі умови були змодельовані, та продумані. Тут вже була дика природа, яка розвивалася неконтрольовано. За своїми, непередбачуваними законами. А поки ще дуже малочислене населення,  мало як могло, з ними боротися, та пристосовуватися. 
У цей час. У сезон дощів.  Майже не було можливості виходити з домівок у пошуках їжі. Зазвичай на цей період робили запаси, але цього разу не вийшло. Сталося одразу два прикрі випадки, які знищили майже всі посіви. Щойно зернові зійшли, налетіла сарана — від неї не було порятунку.  І хоч її збивали віниками, чавили, та пробували спалювати, це не принесло суттєвих результатів. А те, що не доїла сарана, доїли птахи. Вони з’явилися нізвідки цілими зграями, і як не намагалися поселенці їх прогнати, вони зробили свою справу.  
Цього разу Елітери в хід подій не втрутилися, очевидно вважаючи, що земляни вже самі впораються з цією проблемою.  
Але вони не впоралися. Або ж просто сподівалися на допомогу Елітерів.  
І тому, разом із сезоном дощів настав голод.  
Деякий час поселення виживало на козячому та овечому молоці.  А ще різало худобу. Але й це все поступово закінчилося. Потім, знову – ж таки сподіваючись на допомогу Елітерів, з’їли навіть те насіння, що було відкладене на наступний посів.  
Ну, майже все.  
Бо наймудріші мешканці все ж частину приберегли.  
Бо це була остання надія.  
А в хатинах залишалося сидіти ще приблизно два тижні.  
Більше не було чути дитячого сміху — всі пересувалися, мов тіні. Їли мох, кору, молоді пагони бамбука. Все до чого могли дотягнутися. Виживали, як могли.  
І тоді, як завжди у години негараздів, почала проявлятися хижа людська натура: Спочатку доведені до відчаю поселенці побили старосту, проголосивши його поганим керівником. А потім, розгромивши його хижу та знайшовши там посівний матеріал, з’їли його.  
Потім група найсильніших та найголодніших почала вриватися до кожного дому, перевертати все в пошуках їжі, ґвалтувати жінок і взагалі поводитися як закоренілі злочинці.  
Вони виживали за рахунок слабших.  
Почався природний відбір.  
І вже сталося декілька  вбивств на цьому ґрунті.  
А скільки було синців, подряпин, переломів та розбитих до крові облич — це взагалі не піддавалося підрахунку.  
І тоді, коли ситуація в поселенні стала критичною, з’явився особисто сам Ладомир Силович.  
Він був шокований тим запустінням, що панувало навколо. А ще — голодними й здичавілими обличчями людей.  
І тоді він вирішив зробити виняток із правил — втрутитися.  
Подібний досвід уже проводився ним на одній із планет, схожих на Землю. Там переселенці теж опинилися у критичному становищі. І тоді це допомогло врятувати цивілізацію, що лише зароджувалася.  
Втручання, звісно – ж , було без насильства. Воно було спрямоване лиш на те, щоб привести до тями тих, хто ще залишився живим і неушкодженим. Поранених, побитих і виснажених вилікували, а особливо буйним Ладомир Силович, застосувавши гіпноз, пояснив усю мерзотність їхньої поведінки, зробивши їх спокійними, та працьовитими, мов вівці у отарі. Але цим він не до кінця вирішив проблему. На поселенців збунтувалася сама природа.  
Євфрат вийшов із берегів, та почалася глобальна повінь.  
Земля поступово йшла під воду, і невдовзі поселенці опинилися на невеликому острові разом із врятованими тваринами.  
Розв’язати цю проблему Елітери, звісно, могли, але не вважали за потрібне. А сама повінь здавалася землянам настільки великою, що з острова, де розташовувалася їхня колонія, вже не було видно берега. І це сіяло паніку.  
А дощ усе лив і лив. І люди гинули.  
Катастрофа здавалася неминучою. І тоді Ладомир Силович, як куратор Землі, знову вирішив врятувати те, що ще можна було врятувати. З великими труднощами провівши це рішення через Раду зірок.  
Чому з труднощами? Бо в Каїна та Олени вже було потомство, і вони, живучи окремо від інших, підтримували ледве жевріюче нині полум’я життя колоністів Землі. Але у Ладомира Силовича все вийшло, і розпочалася операція з порятунку.  
Терміново з космічної станції, що супроводжувала Землю, був спущений човен. Він був без мотора, але доволі великий. І поки це відбувалося, на острові залишилося зовсім мало людей, а тварини, що вижили, мов божевільні, бігали залишками суші, сіючи паніку.  
Сергій, куратор поселення, зробив так, щоб цей човен ніби то  сам прибився течією, і люди його помітили.  І тоді останній із тих, хто залишився живим дорослим і притомним, чоловік на ім’я Ной, почав поспіхом вантажити на нього все, що залишилося.  
А у живих залишилися він, троє його синів, їхні дружини та дружина Ноя — Леда. А ще він завантажив, скільки зміг, тварин, та відштовхнувся від острова, що вже став зовсім маленьким.  
Вони пливли цілий тиждень. Ця повінь була настільки глобальною, що пасажирам невеликого плавзасобу здавалася всесвітнім потопом. Але вже за тиждень нарешті з’явилася земля.  
Постійний дощ припинився, і доведені до відчаю люди, що залишилися живими, нарешті вибралися до суходолу.  
І знову все почалося спочатку.  
Сергій привіз тим, хто вижив, ті самі набори для виживання, які вони отримували під час першого заселення Землі. Плюс до цього — одяг на перший час. А ще, скориставшись ситуацією, дуже проникливо, з застосуванням гіпнозу, доніс до них правила життя, об’єднавши їх для стислості у дев’ять заповідей.  
Він, посилаючись на те, що сталося, як міг, прищепив тим, хто залишився живим, зробивши аксіомою правило — кожна дія породжує протидію. Навівши як приклад неправедну поведінку людей, що призвела до їхнього винищення. — Тож ці дев’ять заповідей — це є основа вашого існування, — говорив він.  
— Порушуватимете їх — і ситуація повториться. І тоді невідомо, чи залишиться хтось живим узагалі.  
Його, стоячого на пагорбі, величного, та недоступного,  уважно слухали. І, здавалося, зрозуміли.  
Але минули роки,  сторіччя, і ці заповіді стали не більш ніж легендою. Їх намагалися дотримуватися. Але не всі. А лише ті, кому це було вигідно.  
Заповіді стали чимось на кшталт інструмента навіювання та пошуку грішників.  
Але  населення Землі зростало. Почали виникати нові міста, громади. З’являлися перші лідери.  
Запроваджувалися вигідні цим лідерам закони та титули.  
А з часом почали виникати міфи. У яких Ладомир Силович поставав Богом, Сергій — ангелом, а Ліліт, яку теж не забули, поступово перетворилася на змія-спокусника.  
Так народилися перші книги Святого Письма, яке в майбутньому буде назване Біблією.  
І з кожним переписуванням цієї книги новими перекладачами до неї додавалося щось нове, що, пройшовши крізь віки, дійшло через час, вже у вигляді розмитих і до невпізнання змінених казок.