Знайомство з колективом

. Розділ 16.  
Знайомство з колективом.  
Владислав та Жива зачинилися у своїй каюті, і все навколо просто перестало для них існувати.  
Вони були лише вдвох.  
Наступного дня Жива одразу після сніданку повела Владислава до медиків. Там його занурили у велику прозору капсулу, наповнену якоюсь рідиною.  
Вимкнули свідомість, і за кілька годин, вийшовши назовні, Владислав відчув себе повністю оновленим, сповненим сил та енергії.  
— Тепер ти повністю Елітер, — сказала йому Жива.  
— Ти безсмертний. Твій організм ніколи не буде старіти. І відтепер у тебе ідеальне здоров’я.  
— Але я майже нічого не пам’ятаю з минулого життя, — здивувався Владислав. — Хоча всі наукові знання в голові збереглися.  
— Так і має бути, — відповіла Жива.  
— Твоя пам’ять та свідомість зараз майже як чистий аркуш. А мене ти пам’ятаєш? — Вона хитро посміхнулася.  
— Я та, що кохає тебе.  
— Справді? Щось непомітно, — пожартував Владислав.  
— А так? — Жива притулилася до нього всім тілом і поцілувала.  
— Отак, щось таке пригадую, — він ніжно пригорнув дівчину до себе.  
— Ну ні, мій хлопчику, — грайливо відповіла вона, відсторонюючись.  
— Сьогодні на нас чекають великі справи. Насамперед ти маєш переглянути базу даних по Елітерах, які працюють у напрямі, близькому до твого. І спробувати створити команду.  
Юліас Рох. Ну ти з ним вже стикався.  Його  Рада Зірок призначила твоїм куратором, сьогодні після обіду зайде до нас, і він має почути, яким чином ти готовий принести користь людству. У тебе вже є що йому сказати?  
Жива ненадовго вийшла і за кілька хвилин повернулася з чимось схожим на планшет.  
— Почнемо працювати, — сказала вона і, провівши рукою по екрану, увімкнула пристрій.  
Деякий час, на дисплеї миготіли сотні облич. Усі вони були незнайомі Владиславу. А може й знайомі, але частково стерта пам’ять не знаходила жодного, з яким він колись перетинався.  
Він читав описи робіт, наукові відкриття, зроблені цими Елітерами. Голова пухла від думок. Але, на диво, його пам’ять стала майже фотографічною і вбирала нову інформацію, як губка воду. До того ж його мозок легко аналізував та розкладав по поличках усе, що показувала Жива.  
Вона сиділа поруч, інколи підказувала, вставляла свої репліки.  
З деякими з тих, хто з’являвся на екрані планшета, вона була знайома особисто і розповідала про них те, що знала.  
Після довгих вагань та уточнень Владислав відібрав кількох. Це були: фізик, що займався проблемами нейтрино, Етторе Майорана. Владислава дуже зацікавили його роботи. Цей Елітер  стверджував, так само, як і Воронов, що нейтрино можуть бути як позитивними, так і негативними — як частинками звичайної матерії, так і антиматерії.  
Далі був Сід Гурвіч, який саме також займався переміщеннями у часі і вже міг сповільнювати його перебіг на деякий час — щоправда, поки що дуже короткий, не більше як на пів години.  
Ще була Нін Лі.  
Її роботи з антигравітації у гравітомагнітному полі були б якнайдоречнішими. Та доповнювали всіх хто мав працювати з Вороновим. 
— Ось із цими Елітерами я хотів би працювати, — заявив Владислав Живі після багатогодинного перегляду інформації.  
— Ці люди працюють у напрямі, дуже близькому до мого. І думаю, якщо ми об’єднаємося в одну команду, у нас щось вийде.  
— Не люди, а Елітери, — виправила його Жива.  
— Чудово. Результат вже є.  Ти вже готовий до зустрічі з Юліасом Рохом. Тобі є що йому сказати.  
— Думаю, так, — відповів Владислав.  
— Тоді залишилося лише зв’язатися з ним. До речі, зовсім забула — ти ж іще не отримав комунікатор. Це такий пристрій, завдяки якому ти можеш зв’язатися з будь-яким Елітером, просто назвавши його ім’я. Ось, дивись, — Жива показала браслет, який був у неї на руці. Ще, ця штука може телепортувати тебе куди завгодно. Але, нажаль, тільки у межах станції. На більш суттєві подорожі, є космічні кораблі, та шатли.  
 — Цікава речь. Сказав Владислав, розглядаючи предмет.  
—  Він працює з чипами, вживленими в кожного з нас. Жива просто назвала ім’я викликаного, і з браслета, через невеликий проміжок часу пролунав бадьорий голос:  
— Привіт, Ігорівно. Наш новий член суспільства вже готовий до творчої роботи? — Так, готовий, — відповіла Жива.  
— Чекає на тебе.  
— Тоді я йду до вас. І за кілька хвилин частина стіни від’їхала вбік, пропускаючи кремезного, коротко стриженого чоловіка.  
— Доброго дня. Привітався  чоловік, простягаючи Владиславу велику, звиклу до праці долоню.  
Від сильного рукостискання рука Владислава навіть трохи занила.  
— Дуже радий тому, що, будемо разом винаходити машину часу.  
— Я теж радий, — відповів Воронов.  
— Звісно, будемо.  
— В нас вже є група, що працює над цим питанням, і свіжі мізки там будуть дуже доречні. Я курую цю групу. А кого до нашої команди, окрім тих, хто вже в ній, є обрали ви? Можливо, я когось не помітив?  
Владислав назвав імена.  
— Ви дуже проникливі. Саме ці та ще кілька Елітерів і є членами моєї команди. Тож ласкаво просимо. Завтра вранці можна буде вас познайомити. І сподіваюся, що в недалекому майбутньому ми вирішимо проблему, і час, як колись простір, підкориться нам.  
— Без варіантів, — усміхнувся Владислав.  
Позитивна енергія так і вирувала від його співрозмовника, мимоволі заражаючи гарним настроєм усіх довкола.  
Жива теж, дивлячись на Юліаса, усміхнулася.  
— Ну а ти, Живо Ігорівно, будеш нашою музою. Чи цей молодий Елітер не захоче ділити тебе ні з ким? — Жартома запитав Юліас.  
— Точно не захоче, — Жива розсміялася і подивилася на Владислава закоханим поглядом.  
— Ну що ж, якщо дамі це, звісно, цікаво, я поки що розповім, чого ми досягли. — Уважно слухаю, — Владислав трохи нахилився до співрозмовника.  
І найближчу годину чоловіки говорили, сипали формулами та науковими термінами, сперечалися і навіть інколи трохи нервували.  
Жива ж при цьому відверто нудьгувала.  
Нарешті Юліас пішов.  
— Чесно, я нічого не зрозуміла у цій вашій фізиці з її частинками, теоріями, та формулами — сказала вона.  
— Так само, як і я не зовсім розуміюся на твоїй соціальній педагогіці, — відповів Владислав.  
— Зате я можу будь-кого приручити і навчити. Як тебе, наприклад. — Жива показала йому язика.  
— Мене то ти вже приручила. Але  взагалі, я хочу їсти. А ти, як мені здається повинна бути відповідальна до приручених. 
— Як скажете, пане професоре. Підемо в загальну їдальню чи замовимо їжу сюди?  
— Сюди. І тебе на десерт, володарко мого серця.  
— Влад, а ще тобі потрібно отримати браслет, — нагадала Жива, миттєво ставши серйозною.  
— А то закинуть тебе на роботу кудись далеко — і загубимося.  
— Гаразд, обід зачекає. Де мій браслет?  
— У центрі зв’язку та спілкування. Якщо ти перехотів їсти, то ходімо. Вирішимо твою чергову проблему.   
— Веди, моя королево, — Владислав підвівся, та пішов за Живою.  
Після  браслета Владислава одразу викликав Юліас.  
— Ви готові до знайомства з членами нашої групи? — Запитав він без передмов.  
— Так. Коли і де? — Коротко відповів Владислав.  
— Я трохи пізніше назву координати і час.  До зустрічі.  
Зв’язок обірвався.  
— Я натискаю на браслет, називаю місце — і одразу там? — Уточнив Владислав у Живи.  
— Так, усе так просто, — відповіла Жива.  
— Тобі не терпиться до роботи?  
— Так. Я вже скучив за нею.  
— І тепер ти змусиш мене нудьгувати на самоті? — Жива трохи надулася, зробивши ображене личко.  
— А ти як думала, зв’язуючись із вченим-фанатиком? — Владислав злегка стис її долоню.  
— Так і думала, — відповіла Жива.  
— Я не ревнуватиму тебе до роботи. Я все розумію.  
— Ти справжня муза. Жінка моєї мрії.  
— Та невже! Але я розумію — робота передусім.  
Через кілька годин Юліас повідомив Владиславу місце та час, де він має бути. А Владислав, вперше скориставшись браслетом, прибув.  
Його вже чекали.  
— Ну що ж, знайомтеся, друзі мої. Це Владислав Воронов, професор фізики, — Юліас представив його групі Елітерів.  
— Етторе, — коротко представився перший. Це був невисокий Елітер із палаючими карими очима. Він поривчасто простягнув Владиславу руку. Його потиск був млявим, але він із цікавістю дивився на нового колегу.  
— Сід. Сід Гурвіч, — представився другий.  
Це був високий блондин. Його погляд буквально свердлив Владислава. 
- Дуже. Дуже приємно.  
— Нін Лі, — скромна китаянка навіть не дивилася на Воронова. Просто зробила крок уперед.  
— Микола, — невисокий чоловік у блискучих штанях та бузковому піджаку виглядав доволі кумедно.  
— Сподіваюся, ми знайдемо спільну мову.  
— Дуже сподіваюся, — відповів Владислав та потис йому руку.  
— Ну що ж, я вже розповідав товаришу Воронову, чого ми досягли нашою дружною компанією, — сказав Юліас.  
— А зараз пропоную поспілкуватися, та познайомитися поближче.