Прощавай Єдем

РОЗДІЛ 15.  
Прощавай, Едем. 
Одного разу, коли знову з’явилася Ліліт, Адам, як завжди, пішов із нею до лісу — на черговий урок травознавства. Сьогодні він був ображений на Єву. Вона сьогодні вранці зробила йому чергову сцену ревнощів, коли він почав розповідати їй, що вони робили з Ліліт, на їх попередній зустрічі. 
- Вона просто неймовірно загадкова жінка. Сказав він. Та це стало детонатором. 
-  
Сьогодні Ліліт з’явилась, як завжди – несподівано. Вона мала показати Адаму нові рослини та повторити попереднє заняття, щоб переконатися, що знання засвоєні. А Єва, дивлячись на неї, старанно стримувала своє роздратування.  
Коротко відповіла на привітання, та зробив заклопотане лице, пішла до хати. 
А Адам, як завжди, пішов до лісу, з Ліліт. 
— Ось, дивись, це яблуня, — показала Ліліт Адаму, на невелике розлоге деревце. Ця рослина дуже рідко зустрічається у Едемі.  Вона це казала, але її очі так і ковзали по стрункій, підтягнутій статурі Адама. 
- Але вона корисна. Продовжувала Ліліт. Її голос був трохи приглушеним. Було помітно, що її думки десь там. Зовсім не з передачею знань.  
Адам подобався Ліліт. Але вона як могла стримувала себе. Сама не знала чому. Мабуть просто жаліла Єву. Нажаль вона не могла прикрасити чимось її життя, бо існували сурові правила початку життя на планетах. І вона мала суворо дотримуватись їх.  
Ліліт дивилася на Єву, як на дитину. Але їх спілкування вже декілька зустрічей поспіль не йшло до ладу. Тому Ліліт більше часу проводила з Адамом. 
Ліліт знала, що Єві це не подобається. Але програма – є програма. І її треба виконувати, не зважаючи на особисті стосунки. 
— На ній  ростуть смачні кисло-солодкі плоди. Продовжувала Ліліт. Зараз повернувшись до Адама спиною. 
- Їх можна їсти, робити з них сік. Цей сік багатий на залізо та вітаміни. Тому, коли яблуко розрізати, воно через деякий час темніє — окислюється. Але цього не варто боятися…  
Аж тут, вона раптово урвала себе, бо сильні руки Адама схопили її, та притиснули до його міцного, мускулистого тіла. А його жадібні губи почали цілувати її. Так наполегливо. Так гаряче. Так несамовито… 
Ліліт не опиралася, лише солодко застогнала. Її губи відповіли на поцілунки Адама, і вони просто впали в траву.  
А Єва, тим часом, лежала на лежаку із сухої м’якої, запашної трави. Адам змінював її через день. Для цього він великим ножем викосив цілу галявину, і скошене сіно сушилося на сонці, щоб стати їхнім шлюбним ложем та місцем відпочинку.  
Зараз Єва інтуїтивно відчула тривогу. Вона давно її не відчувала, і це було дивно.  
Жінка піднялася.  Трохи посиділа біля дому, не знаючи, чим себе зайняти. А потім, недовго думаючи, вирішила піти шукати Адама — свого чоловіка.  
І таки знайшла. Якимось жіночим почуттям.  
Ще здалеку вона почула нічим не стримуваний солодкий жіночий стогін і приглушене гарчання — майже як у задоволеного звіра. І цей звук вона не могла сплутати ні з яким іншим.  
У грудях, сильно тьохнуло, і Єва, як заворожена, пішла на нього.  
Її серце шалено калатало. Вона відчувала, майже фізично відчувала щось недобре.  
Душа різко заболіла, підкошувалися коліна. Але зусиллям волі вона все одно йшла на звук.  
І нарешті мало не спотикнулася об два тіла, що пристрасно пестили одне одного.  
Ліліт, повністю оголена, обвивала ногами плечі Адама, а той…  
У той момент він здався Єві брудним розпусним дикуном. Він палко віддавався любовним утіхам із Ліліт. І, судячи з усього, їй це подобалося.  
Ні вона, ні Адам ніяк не відреагували на  присутність Єви — настільки були поглинуті пристрастю.  
А Єва стояла, та мовчки  дивилася на це. А по щоках текли сльози. Перші сльози, з тих пір, як вони з Адамом переселилися на цю планету. 
Серце калатало ще сильніше. Хотілося кричати. Але вона мовчала — голос зник. Несподівано Адам відволікся від Ліліт.  
— Єво?! — Він зі страхом і розгубленістю дивився їй у вічі.  
— Я…  
Ліліт теж ніби прокинулася. Але, на відміну від розгубленого Адама, її погляд був абсолютно спокійним — ніби нічого не сталося.  
— Привіт, Єво, — сказала вона, та, як завжди, дружньо усміхнулася.  
— Що з тобою?  
— Зі мною?! — Єва була готова розридатися або накинутися на Ліліт, як тигриця.  
Але знову, зусиллям волі, взяла себе в руки.  
— Зі мною?! Ти ще питаєш?!  
— Гей, дівчинко, ти чого? Я ж не думала, що ти така власниця.  
Ліліт піднялася, та зовсім не зважаючи на повністю оголене тіло, спробувала обійняти Єву.  
— Відчепись! Єва відштовхнула її і тільки тепер дала волю почуттям.  
Вона  впала ниць на землю, та розридалася. 
Її худенькі засмаглі плечі здригалися.  
Їй було погано.  
Дуже погано.  
— Єво, ти чого? Заспокойся. У чому твоє горе? — Ліліт щиро не розуміла її поведінки .  
— Вона ревнує мене до тебе. І ще вона чекає від мене дитину, — тихо сказав Адам.  
— Дивно. Я не думала, що вона так болісно сприйме нашу невелику розвагу. Якби я тільки знала… Ліліт знизала плечима. 
— В нас на Марсі це називалося зрадою, — сказав Адам.  
— Я мав пам’ятати про це. Але я…  
- Я просто не стримався. У нас там було моногамне, закомплексоване суспільство.  
— Так, але ж ви, чоловіки, полігамні. Вам ніколи не вистачає однієї жінки, — з легкою іронією сказала Ліліт.  
— Якби я тільки знала…  
— Єво, дівчинко моя, прошу тебе, заспокойся. Ліліт стала навколішки біля неї. 
— Я спокійна. Єва несподівано перевернулася на спину. Її миле засмагле обличчя було мокрим від сліз. Але в очах було щось таке, що змусило Адама здригнутися.  
Він зрозумів, що втратив її.  
Можливо, назавжди.  
— Я піду, — сказала Ліліт, розуміючи, що їм треба розібратися самим. Вона схопила свою одежу,  натиснула на свій темно-зелений браслет і, як завжди, просто розчинилася в повітрі. Їй було дуже ніяково. 
— Як ти міг? — Єва дивилася на Адама впритул. Її очі, просто метали блискавки. 
— Як ти міг? Вона била його своїми слабкими рученятами по грудях. 
- Я ж чекаю від тебе дитину…  
— Пробач. Я сам не знаю, що на мене найшло.  
— Пробач?! Просто – пробач?!  Як тебе пробачити?! Я не знаю, як тебе пробачити!  Але я тут більше не залишуся. Ми підемо  звідси.  
— Підемо.  
Зараз Адам був готовий на все. Він раптом зрозумів, що любить цю тендітну сором’язливу дівчину з блакитними очима. Любить усією душею. І те, що він зробив, — непростима дурість.  
Йому було соромно. Боляче та соромно.  
— Куди ми підемо? — Тихо спитав він.  
— Куди завгодно. Лише б подалі звідси.  
Вона взяла великий лист лопуха й пов’язала на стегна. Іншим прикрила груди. — Навіщо це? — Спитав Адам.  
— Не хочу, щоб ти більше дивився на мене. Такою.  — Відповіла вона.  
— Тоді і я прикриюся. І він, замість загубленої у траві, напів – зітлілої пов’язки, прив’язав до пояса лист лопуха. І вони пішли. Зібравши свої нехитрі речі.  
Адам із жалем озирнувся на дім — затишний великий.  У формі конуса. щільно вкритий пальмовим листям. На ще тепле вогнище обкладене камінням. На саморобні меблі. На свої руки, вкриті мозолями.  
— Ходімо. Не варто шкодувати. Ти сильний. Ти ще збудуєш. Я просто не хочу більше бачити її. 
І він пішов за нею — покірно, схиливши голову, ніби на страту.  
Через дві години мовчазної ходьби вони натрапили на стіну.  
Сіра, висока. Напівпрозора.  
За нею — розпечена пустеля.  
Стіна не пропускала їх далі. Вони йшли вздовж неї, торкаючись руками. А там, за огорожею, був  лише пісок та вітер.  
— Прийшли? — Спитав Адам.  
— Ні. Єва йшла понад стіною, поглядом вишукуючи якийсь прохід, чи отвір. Їй дуже хотілося покинути Едемський сад. Він викликав у неї різку відразу. 
І раптом позаду них, з’явився чоловік. Це був Ладомир Силович Романов.  
— Добрий день, земляни. Ви вирішили покинути Едем?  
— Так, — відповів Адам.  
— Це ваше право. Я відкрию вам прохід. Я вже знаю, що сталося. Ліліт розповіла. І, Єво… Дівчинко. Не варто ревнувати. Ми, Елітери, ми просто полігамні…  
А зараз, для мене є для вас дещо у дорогу. Він подарував їм одяг, декілька невеликих каністр з водою та мапу.  
— Ідіть. Але пам’ятайте - назад для вас, дороги не буде. Важкий шлях вас об’єднає. Успіхів вам.  
І зник.  
Стіна розкрилася. Гаряче повітря пустелі обдало їх.  
— Може, повернемося? — Невпевнено спитав Адам. Але було пізно. Стіна вже закрилася за ними.  
Назавжди.  
І вони пішли.  
Два дні — крізь пустелю. За мапою. На якій був прокладений маршрут. А їхне місто положення, виблискувало зеленим вогником.  
І.  Як і казав Романов, вони помирилися.  
Адам таки випросив собі прощення. Але осад залишився.  
— У моєї дитини має бути батько, — думала Єва. І з цією думкою, вона знову прийняла Адама, як чоловіка. 
Згодом, вони дійшли до річки. А звідти, відчули запах диму. Там було поселення. Їх зустрів чоловік:  
— Я Йосиф. Представився він. Я знав, що ви прийдете до нас. Сідайте до вогнища. 
Їх прийняли.  
Адам збудував нову хижу.  
А Єва народила сина — Каїна.  
Потім — Авеля.  
Поселення евакуйованих марсіан, поступово росло. Люди обробляли землю, приручали тварин. Іноді приходив Елітер Моісей —  він, як і Ліліт, яку більше ніхто не бачив, навчав їх жити.  
Йшли роки. Каїн виріс сильним та  впливовим. Він був вправним мисливцем. А Авель — тихим пастухом. А ще у  них було  три сестри: Руфь, Іванна та  Світлана. Руфь, як наймолодша, та сама розбещена вседозволеностю,  бігала за Авелем неначе хвостик. Вона часто просто  заважала йому. Та іноді дратувала. 
Одного дня, коли Авель пас овець, вона підбігла та бажаючи гратися, вдарила його гілкою. Він, роздратований, побіг за нею. І, не помітивши, з усього маху, врізався в Каїна.  
А Каїн, як мисливець, не зрозумівши, що коїться,  інстинктивно вдарив ножем.  
І пролилася кров.  
— Брате… Тільки зараз Каїн зрозумів, що накоїв.  
- Брате, я не хотів. Я не думав… 
Але за декілька хвилин, Авель помер.  
— Поховаємо його тут, — сказав Каїн.  
Руфь мовчала — зі страху. Вона також розуміла до чого причетна. Вона тремтіла. Вона каялась. Але щось виправити, було вже неможливо. 
- Тільки нічого нікому не кажи. Бо нас геть не похвалять. Казав їй Каїн. 
- Ми не бачили Авеля. Ти зрозуміла?   
І вона послухалась. Вона страшилася того, що скажуть у селищі. Їй було простіше сховати все у собі. Сховати, як страшну таємницю. 
Каїн з Руфь, прийшов до селища напрочуд спокійним. І на питання, щодо брата, просто казав, що нічого не бачив, та нічого не знає. 
Наступного дня Авеля шукали. Але не знайшли.  
А потім прийшов Романов.  
— Де твій брат? Коротко та при всіх запитав він. Таким тоном, що збрехати було неможливо. 
І Каїн  зізнався.  
— Йди геть, — сказав Каїну глава поселення.  
— Убивцям тут не місце. І все населення, одноголосно підтримало його. А Ладомир Силович. Просто стояв осторонь, і ніяк не втрутився у ситуацію. 
І Каїн пішов. І разом із ним пішла Олена. Дівчина, яка кохала його. Та не змогла залишити на самоті.