Майже Єлітер

Розділ 12. 
Майже Елітер! 
— Доброго ранку, Владислав. Зробити тобі каву? Жива розбудила його легким поцілунком у лоба.  
- Як тобі сьогодні спалося?  
Як міг спати втомлений любовними втіхами та тижневим відпочинком молодий сильний чоловік?  
Міцно, майже без сновидінь.  
Обіймаючи найвродливішу та саму жадану  з усіх жінок, яких він бачив раніше. — Так, радість моя. Спав, як вбитий.  
Він у відповідь ніжно, ледь торкаючись її губами, поцілував ту, що останнім часом перетворила його життя на низку нових відкриттів — як у пізнанні життя, так і в коханні.  
Його першому у житті коханні.  
Так, раніше в нього були жінки, але він не знаходив у них того, що знайшов у Живі.  
Вона своєю появою подарувала йому нове життя, нові перспективи. І водночас залишалася для нього до кінця не розгаданою загадкою.  
— Сьогодні в тебе важливий день, ти відлітаєш із Землі. Ти добре подумав, перш ніж зробити цей крок?  
— Ти ж летиш зі мною? Він притис Живу до себе.  
— Я тебе тепер від себе ні на крок.  
— Так, любий, я дуже цього хочу. Тільки мені потрібна згода Ладомира Силовича. Він тут головний. Атож, як він вирішить, так і буде. Вона тяжко зітхнула. 
— Добре, тоді давай разом, докладемо всіх зусиль, щоб він погодився.  
— Так. Я поговорю з ним. Але ти не забувай — я ж, окрім усього іншого, твій соціальний педагог. Це ти пам’ятаєш? Я відповідаю за тебе, як за ще не до кінця сформовану особистість.  
— Так, моя вчителько! До речі, де моя кава? Ти обіцяла! Або кава, або ми до обіду з цього ліжка не виліземо! — Вигукнув Владислав.  
— Це шантаж!  
Жива чмокнула його в щоку і, вискочивши з-під ковдри, як була — повністю оголена — метнулася в іншу кімнату до кавоварки.  
Владислав, проводивши її поглядом, просто, з насолодою,  відкинувся на подушку.  
З цією жінкою він пізнав нові відчуття. Почав дивитися на життя простіше. І чомусь йому хотілося писати вірші. Які ніяк не складалися у римовані рядки. А душа просто співала. І він ловив себе на тому, наскільки радикально, поки що в кращий бік, змінилося все після зустрічі з Елітерами.  
За годину вони, вже повністю одягнені та свіжі, сиділи за накритим столом у тому ж залі, де Владислав уперше познайомився з життям Елітерів. Вони  чекали на Ладомира Силовича.  
За хвилину увійшов Романов.  
— Отже, до справи. — Після короткого обміну ранковими люб’язностями сказав він.  
— Сьогодні ви, Владиславе, відбуваєте на наукову станцію «Життя». Разом із Живою. Ні для кого вже не секрет ваші близькі стосунки. І я не маю права заборонити вам бути разом. Хоча тепер, на жаль, мені доведеться викликати зі станції нового співробітника. Нажаль. Він підкреслив це слово. 
- Із Живою мені працювалося дуже легко. Але сподіваюся, вам так само легко буде разом. Він із жалем подивився на Живу. А та зітхнула з полегшенням, утім, як і Владислав.  
Одне з питань, що його тривожили, вирішилося саме собою — і на радість, позитивно.  
— Гаразд, це був ліричний відступ, — продовжив Ладомир Силович.  
— Після сніданку у вас буде година на збори. Після цього ви отримаєте браслети для телепортації та  вирушите на космодром для посадки в шатл. Увечері ви вже будете на станції.  
— А коли розпочнеться моя наукова робота? — Миттєво ставши серйозним, запитав професор Воронов. Це питання цікавило його не менше, ніж спілкування з Живою.  
Уперше в житті він дозволив собі так довго відпочивати.  
— Після посвячення. Післязавтра чергове засідання «Ради Зірок», на якому буде ухвалено остаточне рішення щодо вашого вступу до наших лав. Потім — деякі медичні процедури. І лише тоді вас повністю введуть у курс, і ви, набравши команду, зможете займатися своєю улюбленою справою. Крім того, після засідання ради у вас буде можливість поспілкуватися з нашими вченими та знайти однодумців. Можливо, створити кістяк майбутньої команди. Але пам’ятайте головне правило Елітерів — жодного насильства. Усі особистості абсолютно вільні та  мають право самі вирішувати, що їм робити. Впливати на когось можна лише надаючи вагомі аргументи, а не силою чи емоціями. І от, тримаючись за руки, Владислав і Жива, посунувши крісла шатла, сиділи поруч. Старт відбувався з Арктики.  
Була полярна ніч, і шатл,  вискочивши з шахти, що відкрилася серед льодів, підстрибнув і, створивши за собою північне сяйво, стрімко пішов угору.  
— Цей космодром ми називаємо Швабія. Пам’ятаєш таку назву? Та ти й сам знаєш, що по Землі ходять легенди про загублену в льодах військову базу Гітлера. Так от, це вона і є. Вона дуже добре замаскована. Але ваші вчені вже виявили неподалік бази, в товщі льодів, озеро прісної води, від якого база живиться. Тож цілком можливо, скоро доведеться її переносити. Хоча тут зручно — шатли створюють звичне для землян північне сяйво, і можна часто злітати без підозр. А якщо злітати з інших місць — з’являться нові факти фіксації НЛО земними уфологами.  Несподівано, Жива замовкла, побачивши, як її супутник зачаровано дивиться у ілюмінатор. 
- Гей, чоловіче! Тобі взагалі цікаво? Для кого я це все розповідаю? Жива стиснула руку Владислава. А він не міг відірвати погляду від того що бачив.  
— Кому я це розповідаю, га? — Жива доволі сильно смикнула його за руку, намагаючись привернути до себе увагу.  
— Вибач, дуже цікаво.  
Владислав  так само захоплено дивився в ілюмінатор, спостерігаючи, як швидко віддаляється Земля.  
Величезна блакитна куля ставала дедалі меншою. І йому було трохи сумно.  
— Та бачу я, як тобі цікаво, — Жива, як кішка,  потерлася щокою об його плече. — Ану, швидко, обійми мене.  
А вже за кілька хвилин шатл причалював до станції.  
Станція була просто вражаючою: величезна, з десяток кілометрів завдовжки «сигара», оперезана трьома гігантськими кільцями. Від кілець відходили кілька труб величезного діаметра, що з’єднували їх із самою «сигарою». Усе це сяяло на тлі зірок блакитнуватим неземним світлом, а в різні боки, мов крила, були розкинуті чи то вітрила, чи то сонячні батареї.  
Уся ця конструкція виглядала стрімко та велично. Вона повільно оберталася навколо своєї осі.  
Шатл наче присмоктався до неї поряд із гронами подібних апаратів. Зеленим світлом засвітився овал виходу назовні.  
Шатл був повністю автоматизований і прилетів до станції «Життя», сліпо підкоряючись закладеній у нього програмі.  
Вхід із легким шипінням відчинився, і першою ступила в мерехтливий блакитно-зелений перехід Жива, тягнучи  за собою здивованого Владислава, який, з цікавістю малої дитини, розглядав усе навколо.  
Відсунулися двері.  
— Добрий день, новоприбулим. Я Сі Мао, — представився невисокий чоловік із яскраво вираженими монголоїдними рисами обличчя та розкосими карими очима.  
— Я стюард, і моє завдання — зробити ваше перше знайомство з космічною науковою станцією «Життя» якомога приємнішим.  
— Я Владислав Воронов, — представився прибулий.  
— Привіт, Сі! — вигукнула Жива і відразу обійняла його, поцілувавши в щоку.  
— Жива, я знав, що ти прилетиш. Але навіщо стільки емоцій?! Сі Мао розгубився, обіймаючи дівчину.  
— Звісно, я дуже сумувала за всіма вами. Як Жик? Як справи в Сундри? Взагалі, що нового?  
— Давай спочатку я покажу ваші каюти, а потім пройдемося станцією. Владиславу буде дуже цікаво.  
— Мені теж! — Вигукнула Жива.  
— Буде дуже цікаво. Тільки… Сі… 
— Не каюти, а каюту. Я правильно здогадався? — Усміхнувся Сі.  
— Так, ти дуже проникливий.  
— Ха, та у вас на обличчях написано, що ви знайшли одне одного! — Вигукнув він і засміявся.  
— Ходімо, вже, закохані, будете влаштовуватися. Але нагадую. Не довго. Вечеря за пів години в загальній їдальні гостьового відсіку. За цей час, я  якраз встигну повідомити всіх, що ти тут, Жива Ігорівна.  
Стандартна каюта, швидкий душ, трохи поцілунків та обіймів…  
— Ходімо, запізнимося. Жива ледь відтягла Владислава від себе. 
Їдальня космічної станції являла собою величезний зал зі столами на двох, чотирьох і вісьмох осіб. До Живи постійно підходили нові й нові Елітери. Вона з усіма віталася, з багатьма обіймалася та цілувалася, не забуваючи при цьому представляти свого супутника. А в нього вже просто йшла обертом голова.  
Втім, усі були тактовними, і після кількох запитань та відповідей відходили, не докучаючи своєю присутністю.  
А потім був відпочинок. І Владислав навіть після надто близького спілкування з Живою, яке забрало в нього решту сил, довго не міг заснути. У його голові було стільки нових вражень, що мозок просто закипав. Усе було таким новим, незвіданим. І від цього було навіть трохи страшно.