Підготовка до посвяти

. Розділ 10. 
Підготовка до посвяти  
Цієї ночі, як, утім, і попередньої, Владислав Воронов ночував у резиденції Елітерів на Землі. Йому подобалася ненав’язлива доброзичлива атмосфера цього дому. Пізнавальні заняття з Живою, довгі бесіди з Ладомиром Силовичем, який був справжньою скарбницею вселенської мудрості. Більше тут він нікого не бачив. Хоча цілком можливо, що Елітери поки що не поспішали відкривати всі свої таємниці Владиславу, який ще не став одним із них. Та й цього йому було достатньо. Він, поглинаючи немов   губка воду, нову цікаву інформацію, дедалі більше переймався повагою до Елітерів. Йому подобався їхній внутрішній устрій суспільства. Це не був ні комунізм, ні диктатура. Ні навіть демократія, яку він бачив. Це був просто рай для розвитку особистості та занять улюбленою справою.  
Це було те майже ідеальне суспільство, яке можуть побудувати лише ті, хто повністю викорінив у собі злобу, жадібність, заздрість та інші пороки, що заважають прогресу.  
Вони тут були просто непотрібні. Кожен займався улюбленою справою і приносив користь суспільству максимально. І це сприяло прискореному саморозвитку, становленню особистості. А нагородою за свої труди була гордість. Усвідомлення того, що ти є частиною вічного і непорушного.  
— Доброго ранку, професоре.  
Ладомир Силович сьогодні був у чудовому настрої. Ваше рішення стати Елітером не змінилося?  
Вони зустрілися, як завжди, за сніданком.  
— Ні, воно з кожним днем лише міцнішає. — Владислав із задоволенням намазував на бутерброд червону ікру.  
— Отже, сьогодні ввечері ви загинете для землян. До речі, вас уже розшукують. Ви два дні ні з ким не виходили на зв’язок.  
— Загину? — Воронов із цікавістю глянув на Елітера.  
— Так, для них, у буквальному сенсі цього слова. Вам описати, як це станеться? — Романов був утіленням спокою, та не поспішаючи сьорбав каву з крихітної філіжанки.  
Він смакував цей бадьорий напій, зовсім не надаючи трагізму порушеній темі. Так, ніби описував звичайні сімейні новини.  
— Прошу.  
— Так, цікаво, що ви вигадали цього разу, — долучилася до розмови Жива.  
— Усе як завжди, банально: у вас на дачі, Владиславе Владленович,  сьогодні вночі замкне електропроводка, і все згорить.  Вщент. І ви також. Навіть кісток не залишиться.  
Силович розчепірив пальці в несподіваному жесті.  
Як іскра, у променях денного світла блиснув його перстень із рожевим діамантом.  
Він розсміявся.  
— Живо, мила. Навіщо щоразу вигадувати щось нове? Старе та банальне і цього разу спрацює бездоганно.  
Владиславе, ваших останків там не знайдуть, повірте. Так само, як і комп’ютера. Воронова пересмикнуло від картини, що постала перед очима.  
Несподівано стало шкода свою секретарку Марійку. Вона неодноразово намагалася підкотити до свого молодого та привабливого шефа, але той, захоплений роботою, не помічав її. Та, зрештою, як і інших дівчат зі студенток і аспірантури, які мріяли закрутити роман із молодим перспективним вченим.  
— Не хвилюйтеся, Воронов. Насправді ніхто не постраждає. Навіть таргани.  
— Посмішка на межі сміху не сходила з обличчя Романова.  
— В мене на дачі немає тарганів, — видавив із себе Владислав.  
— Ось тому вони й у безпеці. Жива заразливо розсміялася.  
— Влад, ви зараз сама серйозність. Розслабтеся. Ніхто не постраждає.  І це чудово. А за кілька днів ми перекинемо вас у космос, на станцію, та почнемо готувати ваше посвячення. Але врахуйте: дороги назад вже немає. Ну, майже немає. Якщо захочете нас залишити — забудете все, що тут бачили. Та й земні можновладці не будуть у захваті від ваших майбутніх винаходів. Повірте, я це  знаю. — Обличчя Силовича в цей момент стало схоже на маску давньогрецького актора-трагіка.  
— Я вже все вирішив. — Владислав перевів погляд на Живу.  
Вона подобалася йому дедалі більше.  
Як жінка.  
Він мимоволі порівнював її із земними жінками та розумів, що їм до неї — як до найближчої зірки.  
У Живі було щось таке, чого він ніколи не бачив у жінках, що його оточували раніше.  
Просто ідеальна жінка!  І він усе дивувався, як таке бездоганне створіння може бути живим та дихати одним із ним повітрям.  
Особливо йому подобалося її обличчя: трохи слов’янське, трохи монгольське. У ній із якоюсь неземною гармонійністю перепліталися живий, непосидючий характер маленької дівчинки, та проникливий розум літньої бабці.  
Вони одразу знайшли спільну мову, і кожне їхнє заняття, що більше нагадувало дружню бесіду, тонко ковзало по межі, ледь не переходячи у щось значно ближче.  
Чотири дні в земній резиденції Елітерів пролетіли непомітно.  
Владислав вже знав кількість планет, за якими наглядають Елітери. Бачив планети, що піддаються очищенню, і ті, що щойно завершили своє, як завжди трагічне, співіснування з людьми.  
Його мозок ніяк не міг сприйняти картини зруйнованих цивілізацій та інших злочинів проти природи й Всесвіту.  
Як не дивно, але сценарій загибелі цивілізацій усюди був однаковий. Усе ті ж самі,  жадібні до влади лідери. Виснаження ресурсів і врешті війна, що поглинає чергову цивілізацію.  
Владислав сидів і тупо дивився на вже згаслий екран. Побачене ним чергове знищення життя пригнічувало його, затуманюючи свідомість,  та вводячи у стан, близький до депресії.  
Він запитально подивився на Живу. І вона вже знала, що йому сказати:  
— Можливо, ви, люди, колись зможете усвідомити, що творите, — сказала вона.  
— Я не відкрию таємниці, якщо скажу, що Земля теж уже близька до катастрофи.  
Чергової катастрофи. Очі Живи трохи звузились. 
Але цього разу загрозу вже кілька разів було відвернуто голосом розуму. Згадай хоча б Карибську кризу — самий пік холодної війни між СРСР і США. Світ тоді балансував на межі прірви. На цьому витку історії з кожним роком усе більше розсудливих представників людства з’являється на твоїй рідній планеті. І хочеться вірити, що цього разу не доведеться знову «лікувати» цей осередок цивілізації. Поступово воєн у твоєму світі стає дедалі менше. Так, там усе ще панують користь, владолюбство, накопичення багатств і марнотратство останніх ресурсів. Але ви вже опановуєте природо зберігаючи технології. Вчитеся користуватися сонячною енергією, створювати двигуни на водневому, та електричному  паливі. Та все це відбувається з нагальним опором тих, хто накопичує свої багатства і владу на залишках вугілля та нафти. Ми не можемо дозволити вам освоювати космос, доки серед вас є користолюбці та владолюбці. Інакше ви принесете хаос і туди. Поступово перетворивши його на арену бойових дій. Хоча простір навколо Землі, куди вас пустили у вигляді єксперементу,  ви вже настільки засмітили, що в майбутньому доведеться витратити чимало часу та сил на його очищення.  
— Якщо ви можете впливати на розвиток космічних досліджень, то чому дали землянам ядерну енергетику? Те що може їх знищіти — Владислав здивовано глянув на Живу.  
— Адже, наскільки я бачив із фільмів про кінець цивілізацій на інших планетах, майже скрізь — ядерні вибухи та радіаційне зараження. Чому так? Наскільки я пам’ятаю з твоїх розповідей, остання така катастрофа була на Марсі. Владиславу згадалися моторошні картини, які він мимоволі порівнював із кадрами земних фільмів про апокаліпсис.  
— До речі, скількох людей ви звідти врятували? Жива помітно занервувала: — Спочатку двох, потім ще п’ятдесят. Ці п’ятдесят двоє й стали твоїми предками. Предками всіх землян. А щодо ядерної енергетики — на жаль, ці відкриття потрапляли до рук тиранів. І вони розпоряджалися ними на власний розсуд. Ми можемо лише радити, ніколи не застосовуючи насильства. Пам’ятаєш, я вже казала тобі це.  
— Навіть якщо це насильство заради порятунку?  
— Жодного насильства. Наша раса сповідує безмежний гуманізм.  
— Ось це і страшно, — задумливо мовив професор Воронов.  
— Заради порятунку кількох жертвувати цілими цивілізаціями. Це ж примітивний природний відбір.  
— Тобто, на твою думку, краще застосувати жорсткий вплив? Стати загарбниками та силоміць схиляти всіх на бік добра? Тоді добро автоматично стане злом.  Ми намагалися впровадити на Землі програму пацифізму та миру. Згадай рух хіпі. Ми хотіли через них донести до вас поняття добра. Усе це закінчилося безладним сексом та наркоманією. Довгі століття ми приносили у ваш світ релігію як уособлення добра. Але ви перетворили це на бізнес. Кілька римських пап, які були Елітерами, довгий час проходили реабілітацію після своїх місій. А Ісус Христос — ви його розіп’яли. А він теж один із нас. Він намагався вивести людство на новий рівень ще задовго до початку техногенної ери. Люди досі пам’ятають  та поклоняються йому. І ще чекають, коли він повернеться.  
— Хочеш, я відкрию тобі таємницю?  
Владислав ствердно кивнув, переосмислюючи почуте.  
Рука Живи лягла у його руку, ніжно ковзаючи кінчиками пальців по долоні.  
— Я безмежно вдячна тобі за те, що ти тут. Ти впритул наблизився до винаходу приладу, який зможе проникати крізь час. Якщо тобі це вдасться, Елітери зможуть виправити багато помилок і, можливо, змінити хід історії людства. Хоча б на твоїй рідній Землі. Повір, ми дуже зацікавлені в сильному і розсудливому людстві. Ми будуємо суспільство, яке колись лідери Радянського Союзу називали комунізмом. Найяскравіше ідеї Елітерів описав письменник Єфремов у своїх романах «Час Бика», «Туманність Андромеди». Після розмови з одним із нас він вирішив залишитися на Землі та розповісти людям, яким має бути суспільство. Ми провели експеримент, залишивши в його пам’яті те, що він мав забути. Він мав, без прямих прикладів, розповісти вам про нас. Але ви його не почули. Жива зітхнула. Зараз вона була схожа на малу збиту з пантелику дівчинку. Була трохи розгубленою і здавалася слабкою та трохи пригніченою. 
- Є ще безліч подібних прикладів нашої роботи. Тільки на Землі. Але знадобиться безмежно багато часу, щоб розповісти тобі про все.  
— Я почув тебе. — Владислав раптом дуже захотів обійняти Живу. Притиснути до себе.  Просто і міцно. Захистивши її цім від поганих думок.  
Можливо, у цьому він знайшов би вихід накопиченій у ньому негативній енергії. Але він не зробив цього. Бо вона була не просто жінкою — вона була ідеалом. І тому він лише сказав, чи запитав:  
— Якщо ви допоможете мені, я спробую завершити свою роботу з Елітерами. Та  стану рятівником людства?  
Вимовивши це, на емоціях,  Владислав миттєво перейшов із серйозного тону на грайливий.  
— Ти – ж  допоможеш мені?  
І тоді сталося щось неймовірне:  
-  Ти хочеш, щоб я була з тобою? Тихо сказала жінка,  її очі  заблищали.  
— Як помічник чи як жінка? Як ти хочеш? — Вона знову, вже вкотре, ледь переходила межу простого спілкування, вкладаючи у свої слова майже непомітні натяки. Але зараз це був вже не натяк, а конкретне питання. 
— І так, і так. Молодий професор був геть збитий з пантелику. Для нього слова Живи були повною несподіванкою.  
І тоді Владислав не стримався. Він просто притягнув її до себе.  
Вона не опиралася.  
А він, припавши, мов до святого джерела, пристрасно цілував її, насолоджуючись її губами, запахом та нелюдською красою її тіла…