Нові відкриття

РОЗДІЛ – 8 
НОВІ ВІДКРИТТЯ 
— Ти готовий? Ходімо, почнемо заняття? — Жива жестом повела Владислава за собою.  
Знову та сама кімната, той самий екран, ті самі крісла.  
— З чого почнемо сьогодні? У професора до мене з’явилися запитання? — вона дивилася йому просто в очі.  
— Безліч запитань: Владислав присів у кресло, та закинув ногу на ногу. 
- Діти Елітерів такі ж самі геніальні, як і дорослі? — Владислав усміхнувся.  
— Ні. У очах Живи проскочили грайливі бісики. 
- Нажаль, ми не розмножуємося. Ми, як я вже казала, — «вершки цивілізацій». Ми поповнюємо наші ряди з вас. До речі, якщо ти станеш Елітером, то будеш зобов’язаний пройти стерилізацію. У тебе не буде потомства. Але ти здобудеш безсмертя. Наприклад, Ладомиру Силовичу вже десь понад двадцять тисяч років. Він вже й сам не пам’ятає свого віку. І зараз він очолює місію з відбору майбутніх Елітерів на Землі. І досить жвавий та впевнений у собі. Хоча, по зовнішньому вигляду. По міркам Землі, йому мало – б бути десь років п’ятдесят. 
— А ти? 
-  Ти з Землі? Несподівано перебив Живу Владислав. 
— Не знаю, можливо. Я не пам’ятаю, звідки я. Та  ми всі не пам’ятаємо свого походження. До обряду посвячення в Елітери, входить часткове стирання пам’яті. Це робиться для того, щоб ніщо не заважало стати зрілою особистістю та повноцінно працювати на розвиток людства.  
— Із вас роблять бездушних роботів?  
— Ні, звісно. Ніщо людське нам не чуже. Просто ми ніби народжуємося заново в новому соціумі. Наприклад, щоб ти не вважав мене бездушною машиною, скажу одне — ти мені подобаєшся. Як чоловік. З тобою легко. 
Дівчина трохи нахилилася, наблизившись до співрозмовника. Від неї війнув дуже ніжний і приємний аромат. Як здалося Владиславу, це була суміш запаху яблука з нотками жасмину та польових трав.  
Від цього руху її і без того сміливе декольте ще більше відкрилося… У ньому на мить промайнуло щось заборонене.  
Владислав мимоволі ковзнув туди поглядом.  
— Я жива.  Я тепла. Рука Живи миттєвим легким дотиком, ковзнула по його руці. Пролунав щирий  сміх.  
— Але ми відволікаємося від теми, — сказала вона, зусиллям волі, пригасивши усмішку, і на очах знову ставши серйозною та недосяжною.  
- Це все лірика. Вона відволікає. 
— Добре, продовжимо. Професор мимоволі, трохи нервово, пригладив своє волосся.  
— Вірю, ти не робот. Але до справи: Якщо я погоджуся стати одним із вас, я працюватиму під чиїмось керівництвом?  
— Ні, ти зможеш робити все, що забажаєш. Ти сам господар свого життя. А ми.  З огляду на твою вузьку спеціалізацію, надамо тобі всі потрібні умови. Але спочатку ти маєш розповісти про плани своєї роботи Раді Зірок та пройти посвячення. Тоді ми зможемо найефективніше забезпечити тебе всім необхідним.  
— У мене буде адронний колайдер? — Владислав навіть трохи розхвилювався від таких перспектив.  
— Так. А також. Якщо Рада Зірок це погодить, персональна лабораторія. А ще найпотужніші комп’ютери. І колосальні за обсягом інформації бази даних, — вона усміхнулася.  
— Крім того, ти зможеш сам підібрати собі помічників із найбільш близьких за психотипом і поглядами на життя та роботу Елітерів. А ще  матимеш повну свободу діяльності. Але, звісно, в межах принципів Елітерів. Вона зробила невеличку паузу. 
- А втім, після посвячення ці принципи й так стануть твоїми.  
— Заманливо, — професор потер миттєво спітнілі руки.  
Хоча слово «посвячення» хвилювало його дедалі більше.  
— Я працюватиму і житиму на Землі? — Запитав він.  
— Ні, у нас є наукова космічна станція. Але ти не будеш там в’язнем. До твоїх послуг буде шатл, та багато функціональний браслет,  для вільного пересування в просторі. Ти зможеш сам обирати дозвілля та коло спілкування. Один мінус — навколо тебе, буде лише космос.  Хіба що згодом ти приєднаєшся до якоїсь із місій з відновлення, контролю розвитку або заселення планет. А я, якщо ти не проти, допоможу тобі пізнати безліч нового й цікавого. Жива, трохи примруживши свої карі очі, та розглядала його, дивлячись на його реакцію. 
— Мені буде приємно працювати з тобою. Знову легенький, майже невловимий дотик. Який заставив мимоволі здригнутись. 
А за мить, на екрані, Владиславу відкрився величезний амфітеатр.  
У чорних м’яких кріслах по колу сиділо багато людей. Перед ними півколом стояли столи, за якими  десять осіб у чорних блискучих мантіях.  
Поруч була трибуна.  
— Це засідання Ради Зірок. Почала коментувати Жива. 
- Це наш найвищий орган, як кажуть на Землі, влади.  
- Раз на пів року — а час ми рахуємо так само, як і ви — ми збираємося, щоб обговорити нагальні проблеми, розповісти про досягнення та плани на майбутнє. Жива говорила все це без емоцій. Як шкільна вчителька. Зараз вона була зібрана та ділова.  
- Ті, хто очолюють Раду Зірок — їх лише десять — переобираються раз на десять років. Вони допомагають нам ухвалювати рішення, спрямовують нас, якщо вважають за потрібне.  
А ще - вони не можуть нічого заборонити, але їхнє завдання — переконати того, хто, на їхню думку, може помилятися. У нас усе робиться лише для спільного блага та розвитку цивілізації. На цьому ґрунтуються усі наші принципи. — Зверни увагу: не закони, а принципи, — наголосила Жива.  
— У нас немає законів як таких. Кожен із нас — сам собі закон і порядок. Зображення ковзнуло по залі.  
— Подивися, можливо, ти побачиш тут знайомі обличчя, — Жива легко усміхнулася, та відійшла осторонь. 
А Владислав уважно вдивився в екран. І тоді на його обличчі заграв цілий спектр емоцій. 
Ось у п’ятому ряду праворуч Нікола Тесла, неподалік від нього геній авіаконструктор Роберто Мартіні.  
У верхньому ряду виднівся загадково зниклий видатний хакер Бернабі Джек. Він зник після того, як зміг на відстані змусити банкомат видати йому гроші.  
Ось сидить і усміхається Нін Лі — вона на Землі займалася питаннями антигравітації.  
З партеру своєю знаменитою на весь світ посмішкою усміхається перший космонавт Землі — Юрій Гагарін.  
— Ви справді збираєте у себе весь цвіт людства! — вигукнув Воронов.  
— Ті, кого я тут упізнав, були видатними людьми.  
— Чому були? Вони є! Вони живі. Просто стали Елітерами. Для нашого спільного блага. Для блага усього людства. Адже ви -  люди, вже безліч разів знищували самі себе. І щоразу за одним і тим самим сценарієм. Голос Живи трохи підвищився. Очі загорілися. Емоцій стало більше. 
-  Серед вас завжди знаходилися лідери, які вели цивілізацію до загибелі, до самознищення. Раз за разом. Планета за планетою. 
Говорячи це, Жива стала ще серйознішою. Було видно, що ця тема її хвилює.  
— Коли прогрес на Землі дійде до точки неповернення, вас знову не стане. Згадай ваші численні війни. Згадай, якими темпами зараз знищується природа й атмосфера Землі. Як по хижому, бездумно, заради надприбутків невеликої купки олігархів, виснажуються невідновлювані ресурси.  
Очі Живи блиснули гнівом. Зараз вона не просто казала – вона звинувачувала. 
— Ви, люди, — це нація божевільних паразитів. Ви живете одним днем, зовсім не думаючи про майбутнє. А тих, хто проявляє ознаки справжнього розуму, прагнете знищити. І знищуєте, якщо вдається. Але, на щастя, є ми — Елітери. Ми не даємо людству зникнути в небутті. У цьому наше призначення. І в цьому всі наші принципи.  
— На жаль, це правда. Ти маєш рацію… — тяжко зітхнув Владислав. А Жива продовжила:  
— Земля з моменту винаходу ядерної зброї щороку балансує на межі. Де гарантія, що якийсь наділений владою безумець будь-якої миті не запустить процес самознищення? І тоді знову доведеться розвивати з нуля, те, що залишиться від вас. Знову з нуля. Розумієш?! І на іншій планеті.  
Очі Живи метали блискавки. Вона важко дихала — було очевидно, що ця тема для неї болюча.  
— Тоді чому Елітери не можуть радикально втрутитися й зупинити процес самознищення?  
— Для цього потрібно втрутитися у свідомість усього населення вашої планети. Ми дали вам для цього інтернет. Але потрібно ще, щоб ви почали мислити, як ми. А це на вашій сходинки розвитку неможливо. У вас немає єдності та тотальної самосвідомості. Поки всі не стануть рівними й не почнуть думати про планету як про свій дім, а не як про тимчасове пристанище, ви ніколи не здобудете безсмертя. Буде лише природний відбір.  
Жива знесилено оперлася об стіну.  
Було видно, як важко їй даються ці слова. І найстрашніше було те, що в них була лише правда.  
Дуже страшна правда.  
— Владиславе, давай на цьому закінчимо наше сьогоднішнє заняття. Мені дуже важко про це говорити.  
Жива виглядала пригніченою.  
— Не засмучуйся. Я вже прийняв рішення. Я стану одним із вас. Я стану Елітером.  
Владислав підвівся, підійшов до дівчини й поклав свою руку на її маленьку долоню.  
Скільки почуттів зараз вирувало в ньому…  
Його свідомість переверталася. Лоб укрився потом.  
Він уявляв масштаби майбутнього лиха — цю неминучу кару за життя не творців, а споживачів. Життя павуків у склянці.  І йому від цього ставало страшно.  
Після жесту, та оголошення рішення, Жива подивилася на нього вже інакше. У її погляді з’явилося тепло. Вона стала ближчою, м’якшою.  
— Тоді я попрошу підготувати твоє зникнення з твого світу, — тихо сказала вона.  
— Що ти хотів би забрати із собою?  
— Усі дані з комп’ютера та документи з лабораторії.  
— Після посвячення ти їх отримаєш. Тепер твій дім тут.  Ти станеш одним із нас. Ти вже й так, майже один з нас. Ми знали це давно.  Просто прийшов час… 
Тепер вона дивилася на нього майже з ніжністю.  
— Як же приємно рятувати ще одного — того, хто цього вартий, — сказала вона. І її очі випромінювали таке тепло, що Владиславу здалося — він просто тоне в них.