Співбесіда

РОЗДІЛ – 7  
СПІВБЕСІДА  
Крейсер Елітерів був невеликим містом на орбіті Марса. Єва, Адам та  Зорін пройшли дезактиваційну камеру і згодом  опинилися у великому холі зі стінами кольору свіжої трави.  
Тут було приємно й розслаблююче.  Повітря було таким свіжим і чистим, що його мимоволі хотілося вдихнути на повні груди. Їх зустрічали троє людей. Вдягнених у небесно блакитні комбінезони. Один з них. Кремезної статури. З трохи темним, немов від засмаги лицем, урочисто промовив: 
— Ласкаво просимо в нове життя. А потім привітно та щіро посміхнувся. 
— Дозвольте представитися — Ладомир Романов. А це мої колеги: Ісаак. Трохи лисуватий чоловік з високим крутим чолом та виразно синіми очима, протяг руку Адаму. Та міцно потиснув її.  
— Він готував для вас нове життя. Продовжував між тим Романов. 
А це  Стефан.  — цей зробив усе, щоб урятувати вас. Цей, тільки стримано посміхнувся. І також потис руку прибульцю. 
Після знайомства,  Романов та Зорін міцно, по-дружньому обійнялися.  
— Як ви? Як дісталися? Як самопочуття?.. — засипали господарі гостей безліччю запитань.  
Адам і Єва були дуже зворушені увагою, турботою та теплою дружньою атмосферою. Їм уже здавалося, що вони вдома. Від Елітерів виходили лише позитивні емоції, і в жодному з них не було ні грубості, ні самовпевненості — нічого з того, що на Марсі було звичною справою.  
Елітери спілкувалися зі врятованими з Марса на рівних.  
— Трохи відпочинете, поправити здоров’я, а потім  Ісаак більше розповість про ваш новий дім, — усміхаючись, сказав Романов.  
— А зараз, друзі мої — лікуватися та відпочивати. Ваша каюта праворуч по коридору, другі двері. Там є пульт: натиснувши жовту кнопку, можна, говорячи в мікрофон свої гастрономічні побажання, замовити їжу. Натиснувши зелену — отримаєте голосову підказку з будь-якого питання щодо проживання на крейсері. Червона — це виклик чергового офіцера у разі будь-якої позаштатної ситуації. Прошу вас, розташовуйтеся. Через 15 годин у вас зустріч з Ісааком. А за пів години, коли обдивитеся та трохи адаптуєтьсь,  вас відведуть у медичний блок. Ви таки постраждали від радіації. І це треба виправити.  
Силович обійняв гостей за плечі й злегка підштовхнув у потрібному напрямку. — До речі, якщо вирішите спати окремо, просто висловіть своє бажання, натиснувши зелену кнопку. На його пальці зіркою виблискувала масивна золота каблучка з великим рожевим діамантом. 15 годин, як і дві години у медичному блоці, після яких Адам та Єва неначе народилися на світ, та стали жвавими та повністю здоровими,  пролетіли швидко.  
Адам і Єва, втомившись від маси нових вражень, повечеряли й нарешті спокійно заснули.  
Коли до зустрічі з Ісааком залишалося пів години, м’який жіночий голос із десь прихованого в надрах каюти динаміка попередив їх про майбутню зустріч.  
— На вас чекатимуть. Будь ласка, не запізнюйтеся. 
Зібравшись і натиснувши червону кнопку, Адам та Єва повідомили про свою готовність.  
За хвилину двері відчинилися. Біля входу їх чекав, увесь сяючи привітною усмішкою, Ісаак.  
— Доброго дня вам, любі мої. Як відпочили? Чи задоволені їжею? Як самопочуття? — Засипав він їх подібними запитаннями. Так, ніби Адам і Єва були його близькими родичами, а він — гостинним господарем.  
— Так, дякую. Усе було чудово, — відповів за обох Адам і усміхнувся у відповідь.  
Серед Елітерів хотілося усміхатися постійно. Позитивних емоцій було стільки, що Адам та Єва почувалися досить незвично після жорстокого й грубого світу, який оточував їх раніше.  
А ще Адам, поступово,  усе більше звикав до Єви і, стоячи зараз за крок позаду неї, мимоволі вдихав ніжний аромат її чистого, золотавого, та злегка хвилястого волосся.  
— ну раз усе добре. Тоді до справи.  
Погляд Ісаака став твердішим. У голосі ледь чутно, але прозвучала сталева нотка.  
— Прошу за мною, до навчальної зали. Там ви дізнаєтеся те, що вам потрібно знати.  
У залі був величезний екран на пів стіни, два стільці й стіл.  
— Розташовуйтеся зручніше, зараз ми почнемо перше знайомство з вашим майбутнім домом.  
Ісаак підняв долоню — з неї вискочив червоний промінчик. Він  вперся в екран, і той засяяв смарагдово-зеленим світлом.  
На екрані вмить проступили обриси кулі. Ще мить — і зображення стало чіткішим. Куля наближалася. На ній з’явилися контури материків та океанів. Чітко було видно білі шапки полюсів.  
Червоний промінчик ковзнув униз і вперся в один із континентів.  
— Почнемо з географії, — сказав Ісаак.  
Зображення на екрані збільшувалося з кожною секундою, наближаючи точку дотику з променем.  
Вимальовувалися гори, річки, рівнини.  
— У тому місці, де ви житимете, зараз практично ідеальний клімат. Тут немає різких перепадів температур. Немає спеки та холоду. Все дуже м’яко та комфортно. Вам належить заснувати нову цивілізацію в майже тепличних умовах. Ми про це подбали. На мить промайнула легка добра посмішка, але тон знову став діловим. 
- Материк, на якому буде розташований ваш дім, називається Азія. (Ми взяли на себе сміливість дати назви деяким місцям, зважаючи на побажання співробітників місії відродження планет). Сподіваюся, ви не проти?Ісаак знов посміхнувся. Дивлячись на обличча слухачів. Які зараз були сама уважність. Авжеж. Зараз вирішувалася їхня доля. 
-   Втім, у майбутньому. Продовжував Ісаак. 
-  Ви можете все перейменувати. Адже це ваш дім!  
Ісаак зробив наголос на останньому реченні.  
— До вас на цій планеті теж було життя. Та її мешканці знищили все живе, як і ваші співвітчизники знищили Марс. І так само довгий час боролися за виживання. Очі Ісаака звузилися. У них привидом промайнуло розчарування, та туга. Але лише на мить. Він швидко узяв себе під контроль. І далі спокійно продовжив.    
- Кілька тисяч років на Землі не було розумного життя, поки ми не взялися за неї. Невеличка пауза. 
- Я вас дуже прошу — постарайтеся полюбити нове місце свого існування. Будь ласка, підтримуйте його в чистоті. І через деякий час ви, можливо, зрівняєтеся в розвитку з нами, Елітерами. Повірте, ми дуже цього хочемо. Ми  теж частина людства. Усі ми — люди. І це дуже боляче, коли дехто цього не розуміє.  Нехай на цій планеті все буде добре. Я в це вірю. Я це бачу.  
Ісаак мрійливо примружив очі.  
— Ваша раса займається порятунком світів? — Запитав Адам.  
— Можна трохи про вас? Я практично нічого про вас не знаю.  
— Ми вершки людства, — Ісаак уважно подивився на Адама, йому була цікава його реакція на цей категоричний вислів.  
— Люди мільярди років заселяють багато планет. І не тільки в Сонячній системі. Ми пропонуємо найвидатнішим дітям різних народів стати частиною нас. Ми не даємо людству — єдиній розумній формі життя у Всесвіті — зникнути. Ми рятуємо й розвиваємо. Ми творці. Ісаака, сповненого гордості за себе та свій народ, трохи понесло. Але він знов, трохи піднявши підборіддя, опанував себе.  
— Вибачте, я відволікся. І знову тон став, як у шкільного вчителя. 
- Отже…  
Зображення на екрані наблизилося ще більше. Стали видні деталі місцевості.  
— Ось тут, у вигині чотирьох річок: Тигр, Євфрат, Фісон і Гафіла буде ваше майбутнє житло. У вас будуть інструменти для обробки ґрунту і трохи продуктів на перший час. Також вас періодично відвідуватиме соціально-адаптаційний педагог Ліліт. З нею ви познайомитеся вже на Землі. В принципі, це поки що все. У даній ситуації чим менше інформації — тим більше поживи для вашого розуму. А це приводить до нестандартних рішень. І від цього ваш розум тільки розвивається. Повірте мені, я це знаю. 
Ісаак вкотре посміхнувся та продовжив.  
— В околицях вашого житла немає небезпечних тварин, ґрунт для вирощування культурних рослин підготовлений і удобрений. Ми обмежимо вас лише в одному — певний час ви не зможете виходити за межі охоронного периметра, оскільки у вас немає зброї. Але коли самі вирішите, що це зайве — скажете Ліліт, і ми знімемо це обмеження. Якщо є запитання — ставте. Якщо ні, завтра ви вже будете вдома.  
Запитань не було. Усе було зрозуміло.  
Точніше, запитань було дуже багато, але Адам вирішив почати ставити їх уже на місці. Надто вже авантюрним здавалося йому їх переселення на цю планету. А в очах Єви було занепокоєння і хвилювання. Але вона вірила в Адама. Вона відчувала себе поруч із ним захищеною. Щось було у цьому чоловікові, що дозволяло їй розраховувати на міцне плече. А ще він був останньої ниточкою, що зв’язувала її з вже безнадійно втраченою батьківщиною. зараз в дівчини просто більше не було поруч жодної ріднішої людини.  
— Ми можемо піти до своєї кімнати? — поцікавився за обох Адам.  
— Так, як вам буде зручно. 
На обличчі Ісаака більше не було емоцій.  
— Тоді до завтра?  
— До завтра. Єва злегка налякано подивилася на Адама.  
— Так, ми підемо морально готуватися.