Думки та рішення

РОЗДІЛ 6 
ДУМКИ ТА РІШЕННЯ 
Знову розкішний лімузин, шелест шин, та легке похитування на поворотах.  І думки, думки, думки…  
Владислав і вірив у те, що побачив і почув, і не вірив. Усе це здавалося сновидінням. Яскравим, фантастичним, майже реальним, та нереальним загалом.  Воронов обмірковував зустріч з Елітерами дві доби. За які він геть закинув усі свої справи. Він перебирав у голові те що казала йому Жива. І у цих словах була логіка. Було те, за що можливо було вчепитися. Те на чому її слова можливо було обґрунтувати.  
Але, як справжній учений, він мав сам усе перевірити. І тепер думав — як це зробити. Так, щоб роздуми стали аксіомою. Так, щоб відринути їх як цікаву маячню, чи повірити у них без вагань.  
Нажаль, так детально,  слова Живи та Ладомира Силовича він поки що перевірити не міг. Надто багато інформації, що здавалася фантастикою, впало сніговою лавиною, на його допитливий мозок. Безліч  нового та малоймовірного. Обґрунтоване на хитких фактах. Більш за логікою його мислення. І це не давало спокою.  
Першу  ніч, після зустрічі з невідомим, він зовсім  не міг заснути. У напівсні він згадував  усе своє життя. Згадував дитинство, юність, втрату батьків у вісімнадцять років, коли тільки вступив до університету. Згадував, як тоді замкнувся в собі й почав жити лише навчанням. Потім перебирав у думках все що почув від Живи та Ладомира Силовича. Порівнював те що йому сказали з історичними фактами. І в його свідомості, поступово  вибудовувалася чітка паралель. Він почав розуміти, що з того самого моменту, як залишився в цьому світі зовсім один, його ніби хтось спрямовував.  
Згадав неначе випадково з’явившийся у його комп’ютері, загадковий файл із розрахунками швидкості обертання коллайдера для створення антиматерії. Згадав кількох загадкових людей, які приходили до нього та  розмовляли про машину часу, підкинувши  кілька нестандартних гіпотез.  
Згадав, як ще молодим аспірантом його професор, завідувач кафедри прикладної фізики, професор Калугін, заборонив йому навіть думати про створення машини часу, прилюдно назвавши його висновки маренням. І як він після цього замкнувся в собі. Але не зміг заборонити собі мріяти, та мислити на цю тему. 
Як дуже легко захистив дисертацію, напрочуд, без проблем, сам ставши професором.  
Ні, безперечно, по життю його вели та спрямовували.  Але довести цього напряму він не міг. Прямих доказів не було зовсім. 
До півночі Владислав уже чітко це усвідомлював. Це було ніби неминучість, якої можна було уникнути.  
І нарешті, на другу добу,  він ухвалив остаточне рішення. І з цим рішенням, геть зморений та розбитий, спокійно заснув. 
Ось і нарешті довгоочікуваний ранок. Сьогодні Владислав прокинувся свіжим та бадьорим. На цей день у нього були свої плани.  І на роботу йти хотілося найменше всього.  
Візитка.  
Він дістав її з кишені  піджака: «Жива Ігорівна Гончарова, Наукове об’єднання “Час”, соціальний педагог» і цифри номера телефону.  
Дуже дорогий ламінований картон золотого кольору.  
Вензель із голограмою знака нескінченності в кутку.  
Рука Владислава вже тягнулася до телефону.  
Після набору номера в слухавці зазвучала мелодія полонезу Огінського.  
Кілька секунд насолоди музикою — і голос.  
Той самий приємний, мелодійний жіночий голос. Зараз він торкався досі мовчазних струн його душі.  
— Доброго ранку, Владиславе, я знала, що ви зателефонуєте, тому й дала вам свій особистий номер.  
— Доброго… Більше він нічого сказати просто не встиг. Жива перебила його. Неначе була вже впевнена у його рішенні. Немов читала його думки. 
— Коли і де вас забрати? Коротко. По діловому. Категорично.  
Жива, судячи з упевнених інтонацій, була впевнена у тому рішенні, яке  він прийняв.  
— Напевно, вас забрати, як і позавчора?  Але, якщо є бажання,  можемо й зараз, тим більше ви вже у відпустці.  
— Я не збирався у відпустку! — Вигукнув трохи вражений такою ініціативою Елітерів молодий професор.  
— Але - ж тиждень у вас є. Ваша заява вже написана вами, та підписана керівництвом. Машину надсилати до вас дому?  
— Але…  
— Можете не снідати, прошу вас розділити вранішню трапезу зі мною, сподіваюся, ви не проти?  
У цій фразі прослизнула ледь вловима нотка жіночого кокетства.  
— Скільки в мене часу на збори?  
— Скільки вам потрібно?  
— П’ятнадцять хвилин.  
— Машина чекатиме вас біля під’їзду. До скорої зустрічі. На цьому реченні голос Живи трохи понизився. І Владислав на рівні підсвідомості зрозумів, що вона справді чекає на нього. І тоді за спиною, відразу почали рости умовні крила.  
За пів години Владислав уже тиснув руку Ладомиру Силовичу, який зустрічав його у знайомому за першим візитом закритому приміщенні. 
— Доброго ранку, професоре. Я знав, що ви ще раз ушануєте нас своїм візитом. Обличчя Силовича розпливлося у щирій відкритій усмішці.  
— Я сьогодні зустрічаю вас сам один, без Живи, вона приєднається до нас згодом. Жінки, знаєте ж… Легкий, повний самоповаги жест рукою, на якій блиснув коштовний перстень. 
- Прошу до ліфта.  
Знову безшумний рух униз, м’яке відчинення дверей. Ненав’язливе, комфортне світло люмінесцентних ламп. Яке, даруючи комфорт та спокій  освітило довгий коридор.  
— Прошу, сніданок на нас чекає, — Силович підштовхнув Владислава, який трохи завагався.  
Кілька метрів коридором. Рівно двадцять кроків.  
Двері з канадського дуба відчинилися самі, щойно вони підійшли.  
У цьому приміщенні ледь чутно звучала незнайома професору мелодія. Така, майже невловима. Як легкий вітерець, що овіває трохи покраснілі від невпевненості щоки.  
  На стінах, пофарбованих у ніжно-блакитний колір, висіло кілька картин із зображенням зоряного неба. Посередині стояв накритий на трьох полірований дерев’яний стіл.  
— Прошу, професоре. Силович вказав  на одне з різьблених старовинних крісел, що більше нагадували трон. І сам сів поруч.  
— Ще раз доброго ранку. Із так само безшумно відчинених дверей з’явилася Жива. Сьогодні вона була просто чарівна у своїй ранковій свіжості. 
На ній був ніжно-салатовий брючний костюм із легким світлим відливом. Білосніжна блузка кокетливо підкреслювала  досить сміливе  декольте. І аромат. Неземний аромат чарівної, та недосяжної, як далека галактика жінки. Владислав ледь зміг одірвати від неї погляд, силою примусивши себе сфокусувати його на столі. 
Стіл для сніданку був накритий доволі скромно — порції ніжного білосніжного омлету в рожевих фарфорових тарілках на такій самій білосніжній скатертині. Столові прибори з чорненого срібла та мініатюрні філіжанки з кавою, що парували.  Такого ж рожевого кольору, як і тарілки.  
— Знаєте, професоре, живучи на Землі, я трохи звик до розкоші, — ніби виправдовуючись, сказав Ладомир Силович.  
— Гарна скатертина, їжа, жінки… О, ці ваші земні жінки! Кинувши погляд у бік Живи, додав він.  
Жива лише злегка зніяковіло усміхнулася у відповідь, та мовчки  сіла на своє місце.  
— Їжте, шановний Владиславе Владленович, не соромтеся. Усе свіже та натуральне.  
Елітер повільно, ніби смакуючи, маленькими шматочками почав їсти. З таким виглядом, що не підтримати його у цій дії було дуже складно. 
— Отже, ви вже прийняли рішення, професоре? — Відпивши кави, поцікавився Силович.  
— Поки що ні. Надто багато стоїть на кону. Та дуже мало інформації для роздумів.  А ще цілий  мільярд запитань.  
— Це дуже добре.  Тоді,  після сніданку Жива допоможе вам прийняти правильне рішення. Він трохи скосив погляд у її бік. 
- До речі, скажу вам по секрету — будь-яке з них буде правильним. Просто у вас виникне різниця в можливостях. Вони можуть бути, як обмеженими, так і необмеженими.   
—  Тільки… Владислав хотів щось сказати. Але Романов перебив його, не давши висловити думку.  
— Тільки якщо ви дасте позитивну відповідь, ви зможете втілити в життя свою мрію і найсміливіші фантазії, — Силович загадково усміхнувся.  
— Пам’ятайте про це.  
І вмить наразився на осудливий погляд Живи.  
— Ні-ні, Живо, я не тисну на гостя. Я просто пояснюю йому пріоритети.  
— Так, я прийму рішення сам, — сказав Владислав, допиваючи каву.  
— Я в цьому не сумніваюся, — Силович знову усміхнувся і у свою чергу, виразно подивився на Живу. Та кивнула йому. Кивнула  схвально.