Нове життя

РОЗДІЛ – 5  
НОВЕ ЖИТТЯ.  
— Розташовуйтеся. Через годину ви будете на рятувальному крейсері, де пройдете повний курс лікування та  адаптації, — проводжаючи врятованих із Марса, Єву та Адама, сказав капітан рятувального модуля «Ковчег-4» Святослав Зорін.  
Врятовані здивованими очима оглядали внутрішнє оздоблення модуля — нічого зайвого, лише великий екран, пульт керування, зручні крісла та  білі стіни. Адам почував себе дуже погано: у нього була нудота, відчуття того, що він самотужки розвантажив цілу вантажівку тяжких мішків. А ще його руки тремтіли, та на чолі був бісер холодного поту. Схожі симптоми, були і у Єви. Але вона трималася краще.  
— Давайте познайомимося ближче. Промовив, критично оглядаючи чоловіка та жінку, Святослав. 
- Я бачу ви не у ідеальній формі. Але напевно, у вас все одно виникає  безліч запитань. І в мене до вас теж. До речі. Хочете щось випити? Можу запропонувати вітамінний напій. Він підтримає ваші сили, та  частково зніме стрес від останніх подій,  
— Святослав сидів у кріслі, приязно усміхаючись.  
— Так, перше. Саме головне: які подробиці нашої подальшої долі? — запитав Адам.  
— Ми підготували для життя планету, розташовану недалеко від Марса. До речі, із Землі ви зможете бачити вашу батьківщину як одну із зірок. Там зараз завершують роботу спеціалісти, які роблять існування на ній максимально приємним і комфортним для вас. На перший час, поки ви не звикнете, буде підготована ділянка, яку ми назвали Едем. Там у вас почнеться нове життя. Також ви, за бажанням, ви отримаєте всю інформацію про Землю. Хоча вона вам мало знадобиться на перших етапах існування там. Крім того, з вами, щоб полегшити адаптацію, буде представник Елітерів. Ви отримаєте все необхідне для заснування нової колонії. Час від часу ми будемо навідувати вас і допомагати. Але ваше подальше життя значною мірою залежить від вас самих. Я задовольнив вашу цікавість?  
— Певною мірою, так, — Адам зосереджено дивився на одну точку на підлозі. На його обличчі було видно напружений  процес мислення.  
— Але ми з Євою навіть не чоловік і дружина. Як із цим бути?  
— Вам доведеться ними стати.  
А Єва тим часом розглядала чоловіків і повільно насолоджувалася смаком вітамінного напою. Від цією рожевої приємно – прохолодної рідини, їй ставало легше. Вщухала лихоманка, та тіло наповнювалося новою силою. 
— У нас є варіанти? — Запитала вона.  
— Так, — Святослав окинув поглядом її струнку фігуру в помаранчевому комбінезоні.  
— Можете просто жити як друзі. Але, з огляду на фізіологію людей, рано чи пізно ви все одно станете близькими. Це природа. Ми, Елітери, ніколи нікого ні до чого не змушуємо. Насильство над вами виключене. Тим більше, ви самі погодилися на переселення. До речі, чим ви займалися до катастрофи?  
— Я була дизайнером одягу, модельєром. Жила в Мові. Це столиця імперії Россис. Відповіла Єва.  
— Я був інженером-будівельником, — Адам також розглядав Єву, і йому все більше подобалося її гарне молоде  личко із зеленими очима й милою усмішкою.  
— Перед катастрофою, займався будівництвом оборонних і рятувальних споруд. До речі, багато ще мешканців Марса вижило після катастрофи? Якщо так, чому вони не з нами?  
— Небагато. Але вони поки що відмовилися покинути батьківщину. Сподіваються вижити та  почати все з нуля. Але ми до них ще повернемося з часом. Можливо вони змінять своє ставлення до ситуації. 
— У них все вийде? Все буде добре? — Адам і Єва водночас із хвилюванням подивилися на Святослава.  
— Можливо. Але ми, Елітери, не будемо  радикально втручатися в процес. Але кілька з нас є серед тих, хто вижив. Вони намагатимуться допомогти — порадою. Якщо ваші співвітчизники схочуть, та зможуть до них прислухатися, у марсіан є шанс.  
— Якщо так, то навряд чи, — Адам знову замислився.  Він взагалі, навіть у тому житті. На Марсі. Був мовчазний, та замкнутий. Погано сходився з оточуючими, та часто копирсався у собі, довго перевертаючи одну ту саму думку. Він аналізував, та находив оптимальне рішення, з багатьох можливих. Мав хист мислити креативно, та бачити те, чого не бачили інші. І зараз його хвилювало те нове, що йому пропонують ці, так звані Елітери. А вони пропонували волю. Але разом з цією волею, вішали йому на шию, цю милу дівчину, про існування якої, Адам ще декілька годин тому, навіть не підозрював.  
Йому пропонували жити з нею. А він поки що не відчував до Єви геть ніяких почуттів, крім батьківської ласки, та співчуття. А ще він трохи боявся невідомості. 
— Основна маса мого народу. Повільно став казати Адам. 
-  Думала лише про миттєву особисту вигоду, задоволення власних амбіцій. У першу чергу члени уряду й наближені до них. І ось маємо результат. Він зовсім невтішний. Через це на Марсі загинули моя дружина та двоє дітей. Їх, на моїх очах, розчавив натовп, коли всі бігли до укриття.  
— А в мене загинули — мати й батько, — Єва, сказавши це,  була готова розплакатися.  
— А як ти вижила? — Адам у пориві співчуття поклав руку їй на плече.  
— Я?.. Я, випадково провалилася в каналізацію під час вибуху разом із автівкою. Я якраз їхала з крамниці. І завдяки цьому в мене була їжа. Мені дуже пощастило… — сльоза скотилася по її щоці.  
— Я два дні жила під поверхнею. Потім почула голос. Мене покликали. Мене врятували. А як врятувався ти?  
— Після вибуху першої ракети я разом зі своїм керівнитство, сховався в бункері. Туди встигло зайти дуже мало людей. Точніше, встигло б набагато більше, але багатьох не пустили, зачинивши двері перед їхніми обличчями. У мене й досі перед очима передсмертний крик дівчини, розчавленої масивними дверима укриття. І хрускіт її кісток, що ламалися під свинцевою вагою. Охоронці стріляли в натовп впритул, щоб очистити майданчик перед входом і створити живий коридор для обраних. Врятувалися тільки ті, хто мав вагу в суспільстві — представники влади, їхні наближені та трохи таких цінних спеціалістів, як я. Але коли прийшли Елітери, я сам зголосився піти з ними. Мене на Марсі більше нічого не тримало. А мікроклімат у сховищі ставав дедалі напруженішим. Коли я йшов, мені кричали вслід — зрадник! А самі гризлися один з одним за шматок сублімованої їжі та тепліший куток.  
— Чому не пускали всіх, кого можна було врятувати? — Святослав, слухаючи своїх супутників,  був щіро здивований.  
— Хіба не було важливо врятувати якомога більше людей? Хоча про що я говорю, зважаючи на те, що ви розповідаєте про ваш уряд… 
— Власники укриттів думали лише про те, щоб якнайдовше вистачило їжі, води й кисню їм самим. Вони знали про можливу допомогу з вашого боку?  
— Ні, і не могли знати. Серед вас були Елітери, але вони ніколи не видавали себе. Ми ніколи не втручаємося в процес радикально. А в цій ситуації вплинути на результат без радикального втручання було неможливо.  
— Але – ж  тоді ви теж причетні до мільйонів смертей! Ви теж убивці! — вигукнув Адам.  
— Ви ж могли всьому цьому  запобігти!  
— Тоді – б  нам довелося  знищити всю вашу правлячу верхівку, ліквідувати все, що становило небезпеку для вашої цивілізації. І все одно знайшлося б безліч невдоволених такими діями. Це назвали б терором. Наше втручання не принесло б нічого доброго, лиш перенесло – б трагедію на трохи пізніше. Так смертей стало б трохи менше. Деякі члени вашого соціуму, нас – би підтримали. Та була – б війна. Така сама як сталася.  
— Святослав трохи підвищив голос.  
— Агресія породжує агресію. Отже, агресія неприпустима. Це один із принципів Елітерів. І ми його свято дотримуємося. У загибелі вашої планети у першу чергу, винні ви самі. Святослав говорив дедалі емоційніше.  
— Якби ви були зрілою нацією, ви самі могли б усунути від влади тиранів і тих, хто вами маніпулює. Ви самі навели б лад у своєму домі. А так ви його занапастили та знищили. І нам тепер доведеться витратити колосальну кількість ресурсів і часу, щоб знову зробити Марс придатним для життя. І це вже не вперше. І в цьому знову і знову, винні тільки ви самі.  
Адам слухав Святослава та похмуро опустив голову. Він розумів, що його співрозмовник має рацію на всі сто відсотків. І йому не було чого відповісти. У світі, де кожен сам за себе і немає загального розуміння ситуації, так і мало статися. У світі, де панував тотальний контроль і поступове зниження інтелектуальних здібностей пересічних членів суспільства за допомогою передових технологій сталося  роз’єднання.  Глобальні проблеми для сірої людської маси були замінені локальними.  А ще, пересічних членів суспільства відволікали від розвитку розвагами. Даючи їм лиш подобу демократії. За яку вони хапалися, але ніяк не могли вплинути на цілком авторитарну владу.  І тому такий фінал був неминучим. А тим, хто відправляв на війну й убивав тисячі й тисячі своїх громадян, їхні життя були не дорожчі за життя комахи. І все це — лише заради задоволення власних амбіцій. Та постійно збільшувавшихся кордонів між  владою та народом. 
Тим часом рятувальний модуль уже підійшов до крейсера. Розгорталася стикувальна система.  
— Готуйтеся до переходу, — Святослав сумно окинув поглядом своїх пасажирів. — Ви дуже багато пережили. Вам потрібно відпочити.