Перший крок

РОЗДІЛ 4  
ПЕРШИЙ КРОК 
Рух автомобіля був м’яким, навіть трохи заколисливим. У салоні лише ледь чутно шелестіли шини. Скло було тоноване настільки, що Владислав не міг зрозуміти, куди його везуть. Так само він не бачив і водія.  За непрозорою перегородкою, що відділяла салон від його робочого місця.  
Поїздка тривала хвилин двадцять. Хід авто був настільки плавним, що якби не пригальмовування на перехрестях, можна було б подумати, що це політ авіалайнера.  
Ще поворот, зупинка. Двері автомобіля автоматично відчинилися.  
Професор Воронов вийшов із салону, озирнувся.  Він був у якомусь великому приміщенні.  Навколо панував м’який напівморок із розсіяним світлом ламп, прихованих у стінах і стелі.  
Це було велике приміщення без дверей та вікон.  
— Бункер Гітлера… — Майнула в мозку несподівана асоціація.  
За мить, частина стіни тихо  відсунулася вбік. У прорізі, освітленому зеленкуватим мерехтінням, з’явилися дві постаті.  
Ладомир Силович зараз  був одягнений у строгий чорний костюм і темно-синю сорочку з білою краваткою.  
Його обличчя при тьмяному освітленні здавалося загадково неземним.  
Поруч із ним стояла білявка  з розпущеним розкішним волоссям.  
Її  чорний діловий костюм ідеально облягав, з першого погляду Владислава, бездоганну фігуру.  
— Добрий вечір, професоре. Ми чекали на вас. 
Силович привітно простяг Владиславу обидві руки, трохи обійнявши його.  
— Це Жива, ваш новий товариш та гід у нашій скромній обителі.  
— Добрий вечір і вам. Де ми знаходимося? Куди мене привезли? — На обличчі Владислава відобразилася легка цікавість.  
— Пройдемо з нами — самі побачите.  
Взявши Владислава під лікоть, Силович м’яко повів його в проріз, з якого вони з дівчиною щойно вийшли.  
Невелике приміщення виявилося ліфтом, який повіз їх униз.  
Усередині не було ні кнопок, ні лампочок, ні індикаторів поверхів. Геть нічого. Вони їхали мовчки, і Владиславу здалося, що минула ціла вічність, перш ніж двері відчинилися.  
Перед ними відкрилося приміщення, освітлене неяскравим бузковим  світлом. Повітря приємно, ледве відчутно пахло озонованою свіжістю.  
Тихо та повільно,  відчинилися ще одні двері.  Перед очима постала кімната з трьома м’якими коричневими кріслами та столиком із червоного дерева між ними.  
Усю протилежну стіну займав величезний екран.  
— Давайте присядемо, — порушив тишу Силович.  
— Отже, Владиславе Владленовичу, ви, наскільки я знаю,  плануєте винайти машину часу? Не відповідайте. Ви вже дуже близько до цього. Романов щиро посміхнувся. 
- Але дозвольте запитати — навіщо, на вашу думку, цей винахід людству? Владислав задумливо опустив очі. До цього питання він готовий не був. 
— Усьому людству — ні до чого. Воно ще не готове. А от вузькому колу вчених це було б дуже доречно. Ми повинні досконало знати свою історію, щоб не повторювати власних помилок. Я чітко розумію, що з плином часу помилок у людства стає дедалі більше. Хто такий вчений? Це той, хто шукає нове, впроваджує його та  полегшує життя інших. Багато з того, що ми могли б навіть зараз вважати новим, давно приховане під пилом віків. Втрачені численні технології та винаходи. Існує безліч нерозгаданих загадок і ще більше запитань, на які немає відповідей.  
— На багато так званих загадок я можу дати вам відповіді і  без машини часу, — хитро усміхнувся Ладомир Силович.  
— Що саме вас цікавить?  
— Дуже багато. Можна я трохи подумаю та сформулюю запитання? Якщо, звісно, у вас є на них вичерпні відповіді. У чому я сумніватимусь, поки не перевірю сам. Зараз посміхнувся Владислав. Він, на диво почував себе легко та розслаблено. Неначе був вдома.   
- Але якщо навскидку — головне питання: чому людство стає супротив  прогресу? Враховуючи ваші слова — «я з тих, хто створив Землю і керує нею» — ви повинні знати відповідь.  
— Попри простоту формулювання, це дуже складне питання. Романов замислився. Але паузу довго затягувати не став. 
- Відповідь на нього можна слухати годинами. Але я спробую коротко. І так, щоб вам стало зрозуміло.  Ви не повинні обігнати нас. Ми вас створили — і ми вас контролюємо. І так буде завжди. А от наздогнати — будь ласка.  
— Хто «ми»? — Владислав нервово стиснув пальці. Ця відповідь трохи насторожила його. Він давно здогадувався аналізуючи події у світі, що все що діється, є якимсь сценарієм, і з колом історії все повторюється, з однією суттю, але у різних ракурсах. 
— Усьому свій час. Не все зразу. Відповів Романов.  
- Але дещо скажу одразу: ми — ідеальне суспільство. І це поки що все. Втім, Жива, якщо у вас є бажання,  поступово введе вас у курс справи.  
Під поглядами двох чоловіків дівчина  стояла невимушено й зовсім не ніяковіла. Вона була спокійна та розслаблена. У ній було щось таке, чого немає у звичайних жінках.  
Владислав вже вкотре провів поглядом по її нереально стрункій фігурі.  
Жива, помітивши це,посміхнулася, показавши  молочно-білі ідеальні зуби.  
У всіх її рухах, та міміці,  було щось невловимо неземне. Те що мимоволі формується у мозку, як ідеал жінки. 
Ідеальна — саме це слово найкраще їй підходило. І вона мимоволі притягала до себе погляди молодого професора. У якого в житті, майже не було жінок. Секретарша Марійка була головною з них. Але як вона не прагнула стати ближче до свого шефа, більш ніж погляди, та випадкові дотики він собі не дозволяв. Він був одружений на науці. А жінки у його житті були лише тимчасовими коханками. 
— Ще є запитання? — Силович поглянув на Влада, і помітивши, як той дивиться на Живу, промовив з легкою поблажливістю.  
А той лише кивнув у відповідь. Роздивляючись неземну посмішку. 
А Жива неначе позувала.  І геть  не соромилася його погляду. А ще у її очах з’явилися якісь такі невловимо теплі промінчики, які мимоволі зв’язували її з Владиславом. Він це відчував. І від цього трохи забивалася свідомість. Він просто не міг зосередитися. 
— Ну, якщо ні — передаю вас, професоре, у її надійні руки. А я змушений відкланятися — справи.  
Двері ліфта безшумно відчинилися та  поглинули постать Ладомира Силовича. — Почнемо? — Дівчина простягнула Владиславу  руку, виводячи його з заціпеніння.  
Її голос був глибоким та проникаючим  до глибини мозку. 
Воронов трохи здригнувся від її легкого дотику. Здавалося, що через нього пройшов електричний струм. І це спонукало його злегка здригнутися.    
— Прошу уваги, сказала вона. Вже як вчителька. Чітко, та без емоцій. 
І Воронов зрозумів, що віддав би все, аби вона назвала його своїм.  
На стіні ніжно-блакитним світлом засвітився екран.  
— Перш ніж з’явиться інформація, — говорила Жива,  
— Щоб ви могли вирішити, стати одним із нас чи піти звідси, я повинна розповісти про нашу цивілізацію.  Але є нюанс: якщо ви підете — ви забудете все, що бачили і чули тут. А також  вам доведеться забути про розробку машини часу.  
— Ви ставите мені умови? — Воронов трохи обурився.  
— На жаль, так. Я вимушена зробити це. Задля вас. Вона глянула на Владислава таким поглядом, що зараз він був готовий на все. Навіть на смерть.   
Жива вимовила це, ледь – ледь  сумно.  А ще повернулася до співрозмовника так, що крізь дуже тонку блузку, чітко проглядали контури її  спокусливих грудей. Завершені  трохи більшим ніж потрібно розрізом, яким мало що приховував.  
— Владислав Владленович. По перше я ваш консультант і педагог із соціальної адаптації. Сказала вона перехопивши  його погляд. І навіть трохи зашарілася.  
- Я слухаю вас. Уважно. Дуже уважно. Професор струснув головою. Неначе скидаючи  з себе морок.  
— Для вас, землян. Між тим, напрочуд спокійним, та приємним голосом, продовжувала Жива. В цей раз дуже виграшно показавши свої стрункі ноги, у розрізі спідниці.  Але Владислав, зосередивши себе, та останнім зусиллям волі призвавши до уваги, дивився трохи вище її талії.  
А вона продовжувала: 
- Ми, на перший погляд можемо здатися паразитичною цивілізацією. Ми керуємо процесом заселення нашої галактики. А ви, земляни, — нащадки однієї з цивілізацій, що знищила сама себе. Ми свого часу дали вам шанс почати все спочатку. Але якщо ви не зміните ставлення до себе й довкілля, то в недалекому майбутньому вам знову доведеться починати з нуля — на одній із відновлених нами планет. Ми, Елітери, не зовсім цивілізація — ми вершки людства. Одним із нас може стати будь-хто з будь-якого людського суспільства, якщо відповідає найвищим вимогам гуманізму й розвитку. Ми, спрямовуючи вас, створюємо самих себе. Земля — це один із оплотів людської раси.  
Жива говорила переконливо. Влад слухав дуже уважно, він вже зосередився на інформації, відволікшись від її жіночих принад, і від почутого йому ставало трохи не по собі.  
— Ти навіть не усвідомлюєш усього величчя людства, — вона посміхнулася.  
— Нічого, що я на «ти»?  
— Усе нормально, — Владислав  також ледь усміхнувся.  
— Я зовсім не проти.  
Та на екрані,  тим часом загорілася космічна мапа.  
- Це мапа навколоземного космічного простору. Сказала Жива. 
— Ось тут ми зараз знаходимося. Вона  вказала  на одну з маленьких зірок.  
Від дотику  тоненького червоного променя, що  вийшов із її пальця, зірка збільшилася, та  стала центром екрана, показавши частину Сонячної системи. Від Землі тягнулися чотири лінії — до Марса, до Місяця і дві — у глибокий космос.  
— Це давно прокладені маршрути, — пояснила вона.  
— Ми вже  підкорили космос. Наші кораблі зараз використовують варп -двигуни. Це є найефективніший спосіб пересування між планетами — стискання простору та часу з використанням енергії чорних дір.  
— А чому до Марса та до  Місяця ведуть по дві лінії? Спитав Воронов. 
— Марс — це зараз мертва планета. Його знищили. І коли ми зрозуміємо, що черговий крах людства на Землі неминучий, ми відновимо його. Такий сценарій у недалекому майбутньому цілком можливий.  
— А Місяць?  
— Це є спостережний пункт та  перевалочна база. Це величезний астероїд, який ми притягнули сюди тисячі років тому для зручності логістики.  
- Але це поки що зайве. Все поспіль. 
Жива різко змінила тему, зменшуючи мапу.  
— А ось планети, які заселені людьми. На екрані з’явилися зелені точки, з’єднані прямими лініями. Їх було небагато — не більше десятка.  
— Нас у галактиці не більше сорока мільярдів. І ми — єдина розумна раса. Принаймні поки що ми не зустрічали інших.  
— Але навіть ми не досягли досконалості. Людина слабка. Через складність психіки ви можете ставати майже ідеальними, а потім знову деградувати. Ви здатні мислити глобально, але часто зациклюєтеся на дрібних егоїстичних проблемах. Голос Живи став чіткішим, та виразнішим. Було помітно, що ця тема їй не байдужа.  
— Лише людям дано відчувати емоції. Ви унікальні. Але водночас, піддаючись їм, самі знищуєте себе.  
— На Марсі теж було життя? — Перебив Владислав.  
— Так. І вони самі себе знищили. А їхні нащадки — це ви, земляни. Вона сумно посміхнулася.  
— До речі, за рівнем розвитку ви вже перевершили останніх марсіан. І через кілька тисячоліть Земля може стати однією зі столиць Елітерів… якщо виживе. — Тобто нам потрібно змінити мислення? Змінити самих себе? — Несподівано вигукнув Влад. Ця думка давно не давала йому спокою. І зараз, слухаючи Живу, він розумів, що вона таки була вірною. 
— Так. Інакше вам доведеться починати з кам’яного віку.  
— Чому саме з нього?  
— Бо само знищені цивілізації деградують. І нам доводиться переселяти залишки їх. А потім  тисячоліттями знову  розвивати.  
— Скільки серед вас землян? Владислав розумів, логіку Елітерів. І вона дуже хвилювала його. На рівні підсвідомості. Він зараз відчував себе маленьким та нікчемним. І нічого не міг с цим поробити. Це відчуття було вище його. 
— Вже кілька тисяч. Жива примружила очі. Немов би щось подумки рахувала. 
- Та їх стає дедалі більше. У них завжди є вибір: залишитися серед нас. Ставши Елітерами, або повернутися та намагатися змінити світ, який їх народив. Але це вдається лише локально. Влада це — отрута для непідготовленого розуму.  
— Ісус Христос теж був Елітером? Несподівано запитав Владислав. 
— Так. Великим Елітером. Він ніс світло та  добро. Його на Землі знали під різними іменами — Ісса, Будда, Крішна.  Він проводив величезний соціальний експеримент… Він загинув за це. Добровільно.  
— А Чингіз хан, Гітлер, Сталін? Думки Владислава крутили у голові незвичайний хоровод, ніяк не збираючись до купи. 
— Ні. Це породження Землі. Але багато тих, кого ви називаєте богами — Елітери.  
— А чому я? Чому я тут? Воронов починав дещо розуміти, та потроху опановував себе. 
— У тебе є всі задатки майбутнього Елітера. І потужний інтелект. Ти сам майже  дійшов до того, що вже існує.  На Землі тебе або трохи згодом, знищили б, або визнали божевільним. Максимум — ти став би великим ученим, як Леонардо да Вінчі чи Галілей.  
— Найближчий приклад — Нікола Тесла. Йому не давали працювати. Але зрештою він став одним із нас. Він працює і зараз. Подарувавши Елітерам дуже багато корисних винаходів.   
— Елітери живуть так довго? Спитав Воронов. 
— Так. Вони самі обирають, коли піти. Добровільно або за рішенням Ради Зірок.  Ніхто не ідеальний.  А ті,  хто вичерпав себе. І це відчуває  — має піти.  
— Чому ж тоді ви допускаєте війни? У них буває гинуть кращі представники людства. А це – ж не е логічно.  
— Ми не можемо втручатися радикально. Ми лишень — спостерігачі та наставники. За умови радикального втручання,  ви б стали  просто рабами. Ви б не вчились. Не розвивалися. Здавна є аксіома, яку ще ніхто не заперечив  -  найкраще навчання, це навчання  на власних помилках. — Згадай Ісуса, Жанну д’Арк, Коперника… Жива трохи нахмурила чоло. 
— Ми  жертвуємо собою заради вас.  Але не можемо застосовувати насильство навіть заради більшого добра. Ні до чого доброго це не приведе.  
Жива ледь винувато посміхнулася.  
— Напевно, на сьогодні досить? Мозок не кипить?  
— Кипить… — чесно відповів Влад.  
— Не приймай рішення сьогодні. Відпочинь. Тобі треба все обміркувати. Ось моя візитка. Зателефонуєш, якщо будеш готовий до нової зустрічі. Я чекатиму. І так посміхнулася, що Владислав зрозумів, що ця зустріч буде геть не через довгий час.  
— Добре… Ти маєш рацію. Так, мені потрібно все обдумати. Вантаж інформації і справді був дуже великим, та трохи не вкладався у голові.  
— До зустрічі. Злегка посміхнувся. 
— До зустрічі. Її посмішка була теплою, та трохи звабливою.  
- Зайди в ліфт — нагорі на тебе чекає машина. Тебе відвезуть, куди скажеш.