Євакуація

РОЗДІЛ 3 
ЕВАКУАЦІЯ 
На вмираючий, що бився в останніх хвилях агонії, Марс плавно знижувалися два десятки евакуаційних модулів.  
— На поверхню не спускаємося. Починаємо повільне патрулювання.  Увімкнути датчики пошуку життя, — віддав команду керівник рятувальної експедиції Стефан Бретт. Він керував операцією з орбіти Марса, координуючи всіх її учасників.  
Капітан модуля «Ковчег-3» Володимир Ярославович Небесов був максимально зосереджений і уважний. За попередніми даними, на Марсі залишалося не більше кількох тисяч живих істот. Основна їх маса ховалася під поверхнею планети. У повітрі, в поодиноких місцях, радіаційний фон ще залишав шанси на виживання.  
Атмосфера була майже повністю випалена нищівним жаром зброї масового ураження. Тих, хто ще залишився живим, могло врятувати лише диво або спеціально підготовлені укриття.  
З висоти близько кілометра над поверхнею вже майже мертвого притулку не надто розумної частини людства відкривався вигляд класичного апокаліпсису. Усе, що було внизу, являло собою гнітючу  картину: руїни міст, підприємств, доріг. Гнилі зуби зруйнованих будівель перемежовувалися з покинутими будь-де засобами пересування.  
Величезні вирви, вибиті в ґрунті вибухами жахливої сили, здавалися чорними з шрамами, з обпаленими та оплавленими краями.  
Небесов вивів п’ятдесятикратне збільшення зображення на робочий дисплей, і навіть його тренований зір, який вже не  раз бачив подібні катастрофи, все одно, мимоволі,  посилав у мозок тривожні сигнали, майже на межі жаху.  
Ось жінка, наполовину накрита впалою стіною — на її тілі вже видно явні сліди розкладу. Поруч — труп дитини, що стискала її руку. До останньої краплі життя дитя намагалося  врятувати матір. Син тягнув матусю, вже мертву, кудись убік. У сховище. Він вірив, що вона ще жива. Поки не помер сам. 
Ось транспорт — у ньому троє. Вони померли, навіть не встигнувши зрозуміти, що відбувається.  
Двоє пристебнуті ременями безпеки. Один в останню секунду закрив обличчя руками.  
Ось ціла маса тіл — очевидно, вони намагалися врятуватися і натовпом бігли до, як їм здавалося, надійного укриття. Смерть дала втікачам примарний шанс, але скористатися ним не встиг ніхто.  
І таких жахливих для сприйняття картин — цілий калейдоскоп.  
— Що вони зробили з собою! Із власною планетою! Із своєю домівкою! Володимир дивився на це, і нервове тремтіння ледь помітно проходило його тілом.  
Смерть та хаос. Усюди. Скрізь.  
Тут ще багато сторіч  не буде нічого живого…  
Із заціпеніння Небесова вивів різкий сигнал датчика.  Він зафіксував щось живе. — Є життя, приступаю до деталізації, — сказав Небесов у мікрофон, повідомивши про знахідку всіх членів рятувальних груп та керівництво.  
Рухом руки він викликав інтерфейс запуску та керування дронами  детального пошуку.  
— Дійте на свій розсуд.  
Голос керівника експедиції Стефана Бретта був сухий, на перше враження спокійний. Але в ньому промайнула ледь вловима нотка хвилювання.  
Одна за одною розумні «ластівки» залишали пошуковий модуль, падаючи майже до самої поверхні та літаючи  поміж руїнами.  
Дві з них пролетіли над потрісканим тротуаром та зависли, звіряючи напрямок інфрачервоними чутливими датчиками, які вловили ледве відчутне живе тепло. За мить, спрямований вибух розметав купу оплавленого щебеню. Під ним відкрився вбитий у камінь  масивний люк. Вхід до укриття був вщент обліплений мертвими тілами.  
Тими, хто не встиг.  
А можливо, їх просто не впустили, зачинивши перед ними люк.  Та в одну мить позбавивши останньої надії.  
Рятувальний модуль м’яко торкнувся поверхні, піднявши довкола себе легкий попіл гігантської пожежі. «Ластівка» прилипла до люка та почала сканувати те, що знаходиться під його захистом, поступово виводячи зображення на монітор: За масивом люка була шлюзова камера і ще один люк. Далі — накопичувальна камера, коридор, шахта ліфта. І знову тіла.  
Знову ті, хто не встиг. Декілька з них, навіть були навіть у шахті ліфта. Вочевидь, вони самі кидалися туди в останній надії врятувати життя.  
Сканування показало, що глибина укриття становить близько ста метрів і що його не можна просто розгерметизувати — інакше ті, хто всередині, отримають смертельну дозу радіації.  
Залишалося встановити зв’язок і розпочати евакуацію тих, хто на це погодиться. Ультразвуковий передавач ожив.  
— Увага всім, хто перебуває в укритті. Ми — Елітери. Ми звертаємося до вас із метою вашого порятунку. Усім, хто бажає жити далі, пропонуємо колонізувати планету Земля. Там є все для нормального життя. Якщо ви згодні, подайте знак — і ми розпочнемо. Ви можете відповідати, ми вас почуємо.  
Тричі ці слова пролунали різними мовами Марса. Небесов напружено чекав. Хвилини тягнулися повільно — п’ять, десять, двадцять.  
— Ви можете говорити? Ми вас слухаємо. Через пів години пролунав хрипкий голос:  
— Ми не вийдемо. — Вихід назовні неможливий. Він стане смертю останнього оплоту народу Россис.  
— З ким я говорю? Небесов вмить, аж стріпнувся.   
— Голова плано - парламенту імперії Россис, обранець народу Владос Прутлер. — Але ми прийшли врятувати вас…  
— Це неможливо.  Ніяка евакуація нам не потрібна. Ми приречені бути в сховищі. Тут є все для нормального життя.   
— Ми проведемо евакуацію без шкоди для вас. Вам не потрібно буде ховатися. Ви будете жити нормальним життям. 
— Ви гарантуєте нам життя? Голос з укриття, немов хотів зареготати, але передумав, тільки нервово зітхнувши. 
— Так. Але на іншій планеті. Ми підготували її для вас. 
— І забезпечите всім необхідним? У голосі з укриття було навіть трохи знущання. 
— Усім тим, що буде потрібно для розвитку колонії.  
— Нас трохи більше сотні. У голосі з глибини пропали взагалі будь які емоції. 
— Вам готувати вихід? Спитав Небесов. 
— За умови, що ми візьмемо з собою цінності та обладнання.  
— Так ми починаємо? Голос Небесова трохи підвищився. 
— Що від нас потрібно? Голос з глибини пожвавішав. 
—А втім, ми відкриємо люк самі. 
Зв’язок увірвався.  
Через кілька хвилин люк відкрився.  
— У вас працює ліфт? Спитав Небесов у людини одягненої у потворний, та судячи з вигляду, дуже тяжкий скафандр, який робив цього прибульця з укриття, схожим на незграбну невизначену істоту. 
— Ні. Він завалений. І вже не працює. 
— Чому ви не врятували всіх? Небесов запитав. Хоча сам знав що відповість істота. Йому згадався випадок подібний цьому на одній з планетних систем, поблизу Сиріуса.  Там взагалі, той хто вів переговори, цинічно сказав, що евакуюватися можуть лише десяток осіб. А тих хто залишиться, треба буде знищіти. І зараз Небесов чекав подібної відповіді. І вона не дала йому довго чекати на себе: 
— На всіх не вистачило б ресурсів. Кожен зайвий забрав би кілька днів життя у вибраних.  
Небесова пересмикнуло від цинізму. Він нічого не відповів. А втім, скинуті на поверхню роботи почали розчищення. Паралельно розгортаючи безпечний  перехід. Модуль спасіння готувався до посадки, чекаючи, поки буде зроблено безпечний майданчик для цього. 
За цей час люк ведучий у укриття зачинився, і переговорник від потерпілих зник у ньому. 
Та Небесов знову активував зв’язок, який чули ті хто переховувався. 
— У нас все готово.  Можете виходити. Довкола вашого укриття безпечно. Відповіді не було. А через хвилину, люк знову  відчинився.  
Знов з нього вийшла та сама фігура у потворному скафандрі.  
— Елітери, ви мене чуєте? Пролунав голос. 
— Чую. Відповів Небесов. 
— Я — Кан Дідир. Я із служби безпеки. Я перевіряю безпеку евакуації. Ви не будете чинити перепон? А ще, я маю вам сказати… Голос на мить обірвався. 
  
—Я вас  слухаю. Небесов вже втрачав терпіння. У той час. Поки вони тут втрачали, можливо було – б віднайти ще когось, хто вижив. А надія на це, з кожною хвилиною, ставала все меншою. 
— Ми сумніваємося  у ваших гарантіях.  
— Чому? У вас є на те причини? Небесов вже у відкриту нервував. 
— Хто ви? І навіщо рятуєте нас? Який вам від цього зиск?  
— Ми рятуємо частину генофонду розумного людства. Вимовивши це, у Небесова мимоволі промайнуло: «А хіба розумного? Вони знищили свою планету…»  
— Я можу повернутися для доповіді? Я зробив свою роботу. 
— Так. Можете.  
А через годину була відповідь: Повна та категорична відмова від евакуації.  
Так само було і у  інших модулях. Ті, хто вижив, обрали померти вдома. Вони були тут владою. А там — могли стати ніким. І це їх не влаштовувало.  А ще був жах перед невідомим. З усіх марсіан лише одна пара, у перший день рятувальної операції,  добровільно погодилася на переселення. Її звали  Єва. А його Адам. І їм обом, вже не було чого втрачати.