Молодий професор

Розділ 2 
Молодий професор 
Ранок, ванна, кава, сніданок, маршрутка. Швидкий біг  на роботу. Усе як у всіх. Та усе це вже набридло! Дістало! Але воно таки було потрібне, коли є мета. 
До інституту неординарної фізики Владислав увійшов, як і останнім часом, неохоче. Починався робочий день.  
Нудний день. Від якого аж ніяк не можливо було чекати чогось такого, що зробить його не таким як усі. 
— Доброго ранку, — видавив він із себе привітну усмішку.  
— Марія, як завжди — каву.  
— Доброго ранку, Владиславе Владленовичу. Я зараз. Я миттю! — Секретарка послужливо, трохи по - плебейськи, підвелася з-за столу, із захопленням дивлячись на свого молодого, та такого недосяжного шефа.  
Табличка на дверях кабінету свідчила: професор фізики — завідувач кафедри проблем зміни матерії. Воронов Владислав Владленович.  
Рутина! Владислав, охопивши оком купи нецікавих  йому паперів на столі, важко впав у крісло.  
Натиснув кнопку ввімкнення комп’ютера.  
— Доброго ранку, професоре! — Пролунав із колонок стандартний металевий голос.  
Колись він приводив Владислава в захват: професор!  
Дисертацію на тему перетворення матерії в антиматерію і навпаки він блискуче захистив рік тому. А згодом, за три місяці після захисту отримав кафедру, новий кабінет і секретарку Марію на додачу.  
Владислав не дарма обрав тему своєї дисертації: це було те, що цікавило його вже багато часу. Хоча подібна проблема дуже мало кого цікавила, створити кафедру, при заштатному університеті, Воронов таки зміг. Хоча фінансування як не було, так мабуть взагалі і не буде. Тому наукову діяльність прийшлося трошки розширювати. І займатися зовсім не тим, до чого тяглася душа. 
Усе почалося ще в школі, коли Владислав, ще  будучи підлітком, подивився фільм «Гостя з майбутнього», у якому розповідалося про подорожі в часі. Там було яскраво показано майбутнє і те, як житимуть у ньому люди. А ще про вільне переміщення у часі. Яке виглядало геть зовсім фантастично, та цікаво. Потім він знайшов та сумлінно перечитав, усі що були у бібліотеці книги письменника Кіра Буличова, за мотивами однієї з яких і знімали цей фільм.  
Цікавлячись темою далі,  Прочитав роман Уеллса «Машина часу».  
Поступово стаючи старшим, почав захоплюватися фантастикою Рея Бредбері. У якого, улюбленим оповіданням для Влада стало «І грянув грім». Там  письменник розповідає, як один із мандрівників у часі випадково розчавив метелика в мезозойську епоху. І як через це глобально змінився світ. Подорослішавши, майбутній професор, усе глибше занурюючись у тему, що його зацікавила, прочитав праці Ейнштейна, в яких той за допомогою своєї теорії відносності доводив, що подорожі в часі можливі. Потім йому трапилася стаття португальця Фабіо Кости про те, що теоретично під час подорожей у часі не може бути так званого «ефекту дідуся» — коли онук вирушає в минуле, вбиває свого діда і при цьому сам зникає.  
«Природа подбає про те, щоб усе, що має статися, сталося», — писав вчений. Далі — більше: 
Ставши студентом фізичного факультету одного з вишів, Влад почав наполегливо думати про реальне створення пристрою, завдяки якому подорожі в часі стали б реальністю. Найбільше до цього його підштовхнув опис «Філадельфійського експерименту», заснованого на теорії Ейнштейна. У ньому американський ескадрений міноносець «Елдрідж», оперезаний потужним електромагнітним щитом, на кілька хвилин зник із поля зору і матеріалізувався зовсім в іншому місці. Через деякий час есмінець знову опинився там, де й був раніше, з напівбожевільною командою на борту.  
За деякими даними, до цього експерименту доклав руку і геніальний винахідник Нікола Тесла.  
Амбіції та наполегливість, так і перли з Владислава він працював, та ще раз працював. Довго, наполегливо. Обіймаючи науку, якій вирішив повністю присвятити своє життя.  
І от результат -  у тридцять років він вже  професор! Студенти, лекції, аспірантки…  
Голова пухла  від амбітних планів на майбутнє. Та тим паче, вже є власна лабораторія, асистенти, лаборанти, прилади. Та  якби ще в його лабораторії,  був свій адронний колайдер для розгону частинок і генерування антиматерії, у цю роботу можна було б закохатися сильніше, ніж у будь-яку земну дівчину. Молодий професор був просто одержимий створенням машини часу. Він був упевнений, що якщо частинки антиматерії в усьому протилежні частинкам матерії, то й рухатися вони повинні назад. Навіть у часі.  
У своїх розсудах, він спирався на основи квантової механіки того ж Альберта Ейнштейна. Вважав і неодноразово, до хрипоти, сперечався на наукових диспутах про те, що повне вивчення антиматерії дасть людству і машину часу, і подорожі до далеких, зараз недосяжних  світів.  
Ще професор Воронов був упевнений у можливості створення варп - двигуна — той сили  для космічних кораблів, який дозволить миттєво пронизувати простір космосу і вважати швидкість світла повільним рухом пенсіонера. Впевнений був лише теоретично. Викладаючи свої висновки на папері. Наполегливо відстоюючи їх. Настільки наполегливо, що в наукових колах сиві голови колег, загартованих  консервативним досвідом, абсолютна більшість, вважала його мрійником та диваком.  
Чому диваком? Та тому що й жив він відлюдником. Після смерті батьків, мало з ким спілкувався, у особисте життя нікого не пускав і за всі роки наукової праці, через свій імпульсивно-одержимий характер, так і не знайшов собі справжніх друзів та однодумців. Окрім хіба що декількох студентів та аспірантів, таких самих мрійників як і він сам. Які з ним, майже жили у лабораторії, постійно вислухуючи обурення від керівнитство за те, що після їх експериментів, приходять такі рахунки за електрику, що сплатити їх дуже тяжко. На основі цього,  ворогів у нього було більш ніж достатньо.  
— Владиславе Владленовичу, — пролунав із селектора голос Марії.  
— До вас відвідувач. Пустити?  
— Хто?!  Якщо з особистого питання — прийом у середу.  
— Він каже, що його питання актуальне та глобальне. Дуже просить прийняти і вислухати. Каже, що це загалом стосується особисто вас.  
— Ну раз так. То добре, нехай заходить через п’ять хвилин. Владислав був заінтригований такою постановкою питання. Йому потрібна була невелика пауза. А ще він шукав спонсора, який дасть гроші на продовження праці. А ще нову лабораторію. У якій його не будуть довбати за спалену проводку, та пере ліміт електрики.  Тому він постійно писав заявки на гранти. Поки що безуспішно. Але надія – ж помирає останньою. Тому мало статися диво. І чому не сьогодні?  
- Глобальне у нього питання! Авжеж! Знову якийсь невизнаний геній, який принесе з собою щось з фантастики. З купою тек, та флешок. І буде годинами розповідати про те, що він зробив те. До чого офіційна наука навіть не доторкувалася.   
Як же завідувача кафедри, професора Воронова, часом діставали через дрібниці  такі  корисливі та безкорисливі. Колеги й ті, хто  у них мітив. 
 Словом, маніяків та різних «цікавих особистостей» серед його відвідувачів вистачало.  
Тихо відчинилися двері.  
— Доброго дня, Владиславе Владленовичу.  
Незнайомець був одягнений у старомодний рябий  піджак,  та чорні штани з випрасуваними до бритвеної гостроти стрілками.  
Його шию обвивав червоний шийний платок, зовсім не гармоніюючи зі скуластим, напів монгольським чи напів негроїдним, нестандартним обличчям. Великі чорні глибокі очі з легким маніакальним блиском говорили про те, що це, напевно, черговий невизнаний геній із великим відкриттям або глобальним проектом у голові…  
Але перстень із червоного золота з чистісіньким рожевим діамантом каратів на… надцять, що гордо прикрашав безіменний палець, красномовно свідчив: його власник, якщо й має у голові божевільні ідеї, цілком здатен сам їх реалізувати.  
— Дозвольте представитися — Ладомир Силович Романов.  
— Доброго дня, я слухаю вас. Але врахуйте, у мене дуже мало часу. Владислав мляво потиснув простягнуту йому руку…  
Чорт! Рукостискання!  
Від енергії, що через цей дотик, увірвалася у тіло, його ледь хитнуло.  
«Схоже, розмова буде цікавою», — майнуло в голові.  
— Зараз принесуть каву. Вам, професоре, з коньяком.  
Відвідувач, закинувши ногу на ногу, самовпевнено, без запрошення, вмостився у напів крісло навпроти столу. 
У його погляді й манерах було щось таке, що давало зрозуміти: ця людина завжди досягає поставленої  мети.  
— Так, я завжди досягаю поставлену перед собою мету, — дивлячись просто в очі Владиславу, впевнено сказав гість.  
— Читаєте думки? Владислав допитливо подивився на Романова. 
— Сам їх виробляю. (На пальці відволікаюче блиснув діамант.)  
— Але зараз не про це. Романов дивився у очі господарю кабінету. 
- Я знаю про вашу працю.  Я підтримую ваші думки. Я знаю також, що якщо вам, доведеться обирати між відпочинком після безсонної ночі й ще одним кроком до прориву — ви оберете крок. Правда, професоре? Не відповідайте — це щіра правда.  
Відчинилися двері.  
Увійшла Марія  з тацею.  
Вона принесла дві ароматні філіжанки  кави, пляшку коньяку, та лише  один келих.  
— Я не вживаю алкоголю, — випередив питання професора відвідувач.  
— Не через слабке здоров’я…  Але все поступово…  
Марія мовчки поставила тацю.  Вийшла.  
— Під час нашої розмови нас не потурбують.  
Владислава трохи пересмикнуло.  
— Я так розумію, розмова буде довгою.  
— Із задоволенням… Але не закінчивши речення, Романов миттю перемкнувся на інше. 
— Отже… — Дозвольте ще раз представитися.  
— Ви вже представлялися. Воронов з легкою посмішкою подивився на цього самовпевненого типа. 
— Не повністю.  
Перстень знову блиснув.  
— Я один із тих, хто створив і контролює Землю.  
Крапка!  Ще один! Очі Воронова нервово опустилися вниз, у намаганні приховати емоції. 
Як же його дістали божевільні! Але… цей не був схожий на безумця. Жодних нервових рухів, жодного надмірного багатослів’я. Лише холодний спокій.  
— Почну з головного. Бачу вам цікаво.  Ладомир Силович уважно подивився Владиславу  у очі.  
— Ви дуже близько підійшли до того, що поки не на часі для цієї планети.  
— ???  
— Я маю на увазі, апарат для подорожей у часі. У вас є вибір: припинити роботу та все забути, або стати одним із нас.  
— Це маячня! — Владислав підвівся. І хотів вже гнати відвідувача з свого кабінету. 
— Не хвилюйтеся, це не ультиматум. Романов зробив заспокійливий жест. Знову блиснувши перснем. 
- Ви самі все вирішите. Так буде краще. Ми сповідуємо абсолютний гуманізм. Насильство — неприйнятне. Але можливе. Лише у виняткових випадках.  А зараз, я даю вам шанс. 
- На що?! Воронов втрачав терпець.  
— На знання. Ми можемо подарувати вам вашу мрію. Ви самі доведете її до кінця. Як наречену у церкву, щоб обвінчатися. 
— Чому я маю вам вірити? Воронов нервово барабанив пальцями по столу. 
— Я ще не просив вас мені вірити. У цьому реченні було стільки самовпевненості, що Воронов не знав, як на це відповісти. 
- Ви самі до цього дійдете. І зразу змінив тему. Даючи час молодому професору обміркувати свої слова.  
— А Марія?  Ви тільки уявіть собі. Ця кмітлива дівчина. Вона не гадаючи, виконала моє прохання. Люди на кшталт неї — передбачувані. Як бджоли.  
— Чому? Зараз Владислав вже заспокоївся, але ще трохи нервував. Та Романов, продовжував заспокійливу, відволікаючу бесіду.  
— Знаєте, професор, колективний розум диктує стандартну поведінку окремої особи. Більшість їх. Сірих та простих, боїться виходити за рамки.  
— А її вчинок? Владислав посміхнувся. Чому вона без моєї команди принесла коньяк?  
— Все просто. Я дав їй дорогу швейцарську шоколадку. І посміхнувся. Додавши прохання. Але не дивіться на мене так. Романов посміхнувся.  
- Що з того що мій одяг та прикраси коштують дорожче вашого кабінету? Ви ж на це звернули увагу? Ладомир Силович хитро примружив очі.  
— Ви гадаєте - одяг — це мій шлях до лідерства? — Ні, професоре. Це лише частина ланцюга. Чим дорожча упаковка — тим менше уваги до змісту.  
— Ви хочете, щоб я вам повірив? Воронов почув що починає домінувати.  
Але Романов не дав цьому почуттю розвинутися.  
— Ви вже починаєте. Майже жорстко сказав він. 
— Припустимо…  Воронов зробив миттєву паузу. 
- Але поясніть: «я з тих, хто контролює Землю» Професор трохи напружився.   
— Прямо. Будьте так ласкаві. Він не здавався. І зараз це було змагання двох особистостей. Які вправно вміють відстоювати свої думки та інтереси. 
— Ви готові вірити? Тепер напружився Романов. 
— Можливо. Воронов сказав це тихо. Його думки були вкрай розкидані, і він намагався звести їх до купи.  
— Ви реаліст? Знову змінив тему Романов. 
— Швидше фаталіст. Зараз Воронов не давав йому збити себе з пантелику. Він учепився за те що ця людина яка сидить перед ним, дуже сильна. І перемогти її є майже спортивний інтерес. Тому мозок працював з повною віддачею, миттєво генеруючи відповіді та репліки. 
— Тоді слухайте. Романов розслаблено посміхнувся.  
- Я не буду вам нічого доводити.  
І це вкотре збило з пантелику Воронова. Самі сформуєте відповіді, на ті питання, які крутяться у вашій голові. О 17:00 вас чекатиме машина… 
— А якщо я не сяду? — Тоді будете шукати відповіді на свої питання усе життя. Романов знову посміхнувся. Ще ширше. Та трохи підвівся у креслі, кинувши погляд на вихід. 
— Гаразд… Воронов розумів. Що знову його перемогли. 
- Ви мене зацікавили.  
— Це чорний «Мерседес» з номером 00-00. Спокійно сказав Романов. 
— До зустрічі, професоре.  
За мить двері за ним зачинилися.  
І далі, день для Владислава, потягся  неймовірно довго. І ось вже вечір…  
16:55. Владислав повільно вийшов із інституту, запалив цигарку.  
Колеги розбігалися в різні боки, як таргани.  
17:00.  
Із-за рогу повільно виповз блискучий чорний «Мерседес». Номер — 00-00. Без літер.  
Авто, майже безшумно зупинилося.  
— Хай буде, що буде…  
Владислав рішуче відчинив дверцята й сів.  
М’який салон, запах шкіри й лаванди заспокоїли його. Водій був відділений перегородкою. Автомобіль рушив. Тихо. М’яко. У невідомість.