Розділ 4: Відповіді

Ми з мамою жили у маленькій, тісній однокімнатній квартирі, де стіни ніби тиснули з усіх боків. Що я знала про неї? Вона була красивою, але холодною, наче застигла крижина. Її погляд завжди був спрямований кудись у далечінь, а усмішка, яка іноді з'являлася на її обличчі, була адресована не мені. Вона бачила в моїх блакитних очах відображення батька, якого я ніколи не знала, і тільки ця подібність викликала в ній хоч якісь емоції. Для мене ж залишалися лише відлуння її одержимості та порожнеча її недосяжної любові. Але мені було цього достатньо.

Найголовніше - це те, що навіть коли захоче, вона не зможе мене залишити, тому що я схожа на нього.

Вона єдина рідна мені людина. І навіть якщо вона трішки одержима кимось іншим, я її все одно буду любити. Її обійми запам'яталися мені на все життя...

Моя улюблена матінка...

Тоді чому ти мене покинула?

Невже я була поганою донькою? Я стану краще. Я буду такою ж ідеальною, як і моя мама.

Тієї ночі мене мучило безсоння. Якийсь неясний неспокій, холодний клубок у грудях, не давав заснути. Ми з мамою спали порізну – вона завжди казала, що їй потрібен спокій та відпочинок. Вставши з ліжка, я попленталася на кухню, сподіваючись знайти там хоч краплину затишку. Але замість цього мене чекав жах, від якого кров застигла в жилах. Під стелею, на товстій мотузці, висіла моя мама. Її безжиттєве тіло погойдувалося в повітрі, відкидаючи на стіну химерні, танцюючі тіні.

— Мама... Мені страшно...

Підійшовши до неї, я мовчки обійняла холодне, бездушне тіло. Сльози текли по щоках, обпікаючи шкіру. 

— Ти не можеш мене ось так покинути, – шепотіла я крізь стиснуті зуби. – Хто я без тебе? Куди мені йти? — відчуття порожнечі та безвиході стискало серце, немов залізні лещата. Світ навколо втратив всі кольори, перетворившись на сіру, безрадісну картину.

І потім мене забрала найненависніша мені людина...

— Відсьогодні будеш жити тут. Це не твій дім, і ти підеш звідси, як тільки тобі стукне вісімнадцять. Потім виживай, як хочеш, це не мої проблеми.

Людина, яку мама любила більше за мене… мій батько. Хто він такий, цей фантом, що затьмарив її розум і серце? Я ж краще, ніж він, я – її плоть і кров! 

Заздрість і жадібність, немов отруйні змії, обвивали душу, з’їдаючи мене зсередини. Був час, коли я настільки палала ненавистю до цього невідомого мені чоловіка, що готова була його задушити. Я різала собі руки, щоб заглушити цей біль, щоб хоч якось стриматися від непоправного. Кожна нова рана на моїй шкірі була криком душі, криком про любов, якої мені так не вистачало. Чому він подобався їй більше, ніж я?

І тут з’явився він – Люк. Після смерті мами я була відправлена в дім батька, який жив з жінкою і сином. І я була прижитися з цим Люком в одній кімнаті. З першого погляду він мене розчарував. Я ненавиділа його безтурботну посмішку, його теплі, добрі очі… Він здавався мені слабким, людиною, нездатною стримувати свої емоції, на відміну від мене, що навчилася ховати свої почуття глибоко всередині. Кожного дня він набридав мені своєю балакучістю, своїми спробами подружитися, він буквально переслідував мене своєю увагою. І це… перетворилося на залежність. Я не могла встати з ліжка, поки не почую його голосу, не могла їсти, не дивлячись на нього. Ця нав'язлива потреба в його присутності дратувала і лякала мене одночасно. 

А потім сталося щось, що змінило його. Звістка про смерть матері вразила Люка, як грім серед ясного неба. Він став замкнутим, мовчазним, ховаючи свої емоції глибоко всередині, прямо як я колись. І тоді я відчула до нього щось схоже на… співчуття. Мені стало його шкода. Я почала з ним розмовляти, намагаючись підтримати, розділити його біль. Так поступово, крок за кроком, він став моїм найближчим другом. Ми майже не розлучалися, все робили разом, ділилися найпотаємнішим. Це було схоже на сон – відчуття, що тебе розуміють, що тобі відповідають взаємністю. Нарешті, після стількох років самотності, я знайшла споріднену душу.

Але ідилія не могла тривати вічно. Жахлива правда випливла на поверхню, розбивши мій крихкий світ на друзки. Виявилося, що саме мій батько був вбивцею мами Люка. 

Одного разу, посеред уроків, Люк несподівано пішов додому. Я відчула неясний неспокій і поспішила за ним, коли закінчилися заняття. Коли я прибігла до його будинку, мене чекало жахливе видовище. Мій батько стояв над тілом Люка, в його руці був закривавлений ніж… Голова Люка була відокремлена від тіла. Що сталося потім, я не пам’ятаю. Темрява поглинула мене, стираючи з пам'яті найстрашніші моменти. Мабуть, я втратила свідомість?

Опритомніла я вже в лікарні. Білі стіни, різкий запах медикаментів, тихий шепіт медсестер… Саме після цього мене почали переслідувати кошмари. Мені ввижалися жахливі створіння без голів, їхні безмовні крики лунали у моїй голові. Я не могла спати, мене нудило від найменшого шереху, кожна тінь здавалася мені чудовиськом. Мабуть, саме тому мене й замкнули в цій кімнаті без вікон, в психіатричній лікарні. Але мені було байдуже, де я знаходжусь. Головне, що він був зі мною. Люк. Я могла спілкуватися з ним, моїм єдиним другом, де б я не була. Він завжди був поряд, невидимий для інших, але реальний для мене. Він часто з'являвся поруч, і ми могли годинами мовчати, просто бути разом. Я звикла до цього місця, до його присутності, до свого божевілля.

Я, Роуз Харт, завжди буду з тобою, Люк.