Замкнені

Розділ 10

Я різко видихнула — повітря обпекло легені, змусивши здригнутися. Світ перед очима ще мить плив, ніби не встиг повернутися на місце, а серце билося швидко, глухо віддаючись у скронях. Я стояла, намагаючись зібрати себе докупи, і поступово реальність складалася знову: двір, фонтан, темні стіни, холодне місячне світло. Усе виглядало звичним… але вже не здавалося таким.

— Віоло?..

Я різко повернула голову.

Сейра стояла біля входу в храм, тримаючись за двері. Її обличчя здавалося розгубленим, але зовсім не наляканим.

— Ти чого?.. — озвалася вона, вдивляючись у мене.

Я кілька секунд мовчала, не в змозі одразу відповісти.

— Що?..

— Куди ти так швидко зникла? Ми ж тільки ввійшли.

— Сейро…

Голос зірвався тихіше, ніж я хотіла.

— Ми ж… були разом…

Вона повільно знизала плечима.

— Ми зайшли, трохи пройшли… а потім ти раптом відійшла. Я думала, ти поруч.

Я похитала головою.

Ні, це було не просто «трохи пройшли». Я пам’ятаю… надто добре.

— Ти нічого… дивного не бачила? — обережно спитала я.

Вона повільно знизала плечима.

— Та ні, — відповіла вона. — Старе місце, темрява, трохи моторошно… але нічого незвичайного.

Її голос був рівним, неприродно спокійним. Холод повільно стікав по спині.

— А ти? — додала вона, вдивляючись у мене уважніше.

Я відвела погляд.

— Та… ні…

Слова застрягли в горлі, бо сказати «так» означало б пояснювати, а пояснювати я не могла.
Сейра зробила крок ближче.

— Ти якась бліда.

Я відступила на крок, уважно вдивляючись у її обличчя. Нічого незвичного: очі, як завжди, обличчя стурбоване, без усмішки.

— Віоло, що з тобою? Дійсно все гаразд?

Вона обережно торкнулася моєї руки. Тепле, реальне відчуття. Я мимоволі стиснула її пальці.

— Просто… дивно якось, — тихо сказала я.

Вона трохи посміхнулася.

— Це місце саме по собі дивне.

Я кивнула, але всередині щось вперто не погоджувалося: ми були там довше, значно довше. Погляд сам повільно ковзнув до дверей храму. Вони залишалися відчиненими, а темрява за ними — глибокою і тихою.
Я різко випрямилася — думка спалахнула так чітко, ніби її хтось підкинув.

— Відео… точно, відео! Сейра, де камера?

Вона здивовано підняла брови, не одразу зрозумівши, про що я.

— У тебе ж вона була.

— Ні, ми ж… — я запнулася, намагаючись зібрати думки. — Вона має бути всередині.

— Звідки їй там узятися? — у її голосі з’явилася настороженість.

Я різко вдихнула, відчуваючи, як напруга підступає до горла.

— Сейро… просто принеси мені камеру!

Вона відсахнулася, здивована моїм тоном.

— Боже, Віоло… ти мене лякаєш. Добре, якщо ти впевнена, що вона там, піду подивлюся.

Вона розвернулася й зникла в темряві входу. Час розплився — хвилини втратили звичний хід і тягнулися довше, ніж мали б.
Коли вона повернулася, камера була в її руках, а обличчя — дивно спокійне, майже відсторонене. Я вихопила її й, не стримуючи тремтіння, почала переглядати записи.

Порожньо… жодного відео.

— Це ти видалила? — голос зірвався.

— Що саме?

— Відео! Ти видалила відео!

Сейра різко насупилася.

— Віоло, ти що, з глузду з’їхала? Яке відео? Ми нічого не знімали.

Її слова вдарили сильніше, ніж мали б. Я застигла, стискаючи камеру, і відчула, як до очей підступають сльози.

— Слухай… — я на мить замовкла, збираючись із думками. — Давай підемо звідси.

Сейра дивилася на мене кілька секунд, ніби намагаючись зрозуміти, як все серйозно.

— Якщо хочеш — підемо, — тихо сказала вона.

Ми рушили через двір. Я намагалася йти рівно, але кроки самі пришвидшувалися. Хотілося швидше вибратися, вирватися за ці стіни, вдихнути нормальне повітря.

— Скоро вийдемо. Закрий обличчя й ходімо швидше, щоб тобі знову не стало зле.

Я послухалася, і ми знову зануримося в темряву, просякнуту пилом і цвіллю.

Вона потягнула за ручку — скрип. Двері повільно відчинилися. Вона ступила вперед, і я майже одразу пішла слідом. Крок — ще один. І… фонтан.

Я завмерла.

— Сейро…

Вона зробила ще крок і теж зупинилася.

— Що за…

Я різко обернулася. Двері за спиною вже були зачинені.

— Ні… ні, це не смішно…

Я швидко підійшла назад, смикнула ручку. Вони відчинилися — темрява. Я зробила крок — і знову той самий двір.

Серце різко забилося.

— Ні…

Я відійшла назад, проводячи рукою по волоссю.

— Ні, ні, ні…

— Мабуть, ми просто… — почала Сейра.

— Ні! — різко перебила я. — Це ті самі двері!

Я знову пішла до них. Відчинила, пройшла. Двір. Знову.

Ми прискорилися: спочатку кинулися знову до дверей, не вірячи у те, що бачимо, потім уздовж стін, до кутів. Але інших виходів не було. Фонтан залишався в центрі, ніби невидима прив’язь, що не дозволяла нам відірватися.

— Тут що, більше немає інших кімнат?!

— Має бути ще один вихід, — сказала Сейра, і в її голосі вже з’явилася напруга.

— Його немає! — голос зірвався.

Дихання почастішало — повітря ніби стало густим, важким.

— Давай просто заспокоїмося, — сказала вона, але тепер її голос уже не звучав так впевнено.

— Я спокійна! — різко віддмахнулася, хоча сама розуміла, що це неправда.

Я знову підійшла до дверей. Рука вже тремтіла, коли я їх відчинила. Крок — і… знову двір.

Я різко зачинила їх назад.

— Це ненормально…

— Я бачу, — тихо сказала Сейра.

— Ні, ти не розумієш! — Я повернулася до неї. — Це не просто «дивно»! Ми не виходимо!

Серце калатало все швидше, дихати ставало важче.