Замкнені

Розділ 9

Я ще кілька секунд затримала погляд на екрані. Спалах уже розчинився в темряві, та відчуття не відпускало — ніби світлина зберегла щось більше, ніж повинна.

— Ну що там? — спокійно, майже буденно озвалася Сейра.

Я поспішно загасила екран.

— Нічого… потім гляну.

Вона лише злегка знизила плечима й підвелася, обтрушуючи одяг.

— Тоді ходімо.

Зробивши кілька кроків, я не стрималася й озирнулася. Темрява ховалася в арках, фонтан мовчки стояв посеред двору… а погляд сам повернувся туди, де щойно була Сейра.

— Віоло?

— Йду… — тихо озвалася я, наздоганяючи її.

Ми просувалися вздовж стіни, і з темряви поволі виступили важкі дерев’яні двері, потемнілі, з глибокими подряпинами — вони виглядали так, ніби хтось колись відчайдушно намагався їх відкрити… або не випустити щось назовні.

— Це схоже на храм, — озвалася Сейра, не приховуючи цікавості.

— Можливо, — відповіла я, відчуваючи, як усередині наростає напруга.

Двері не піддавалися, ніби щось тримало їх зсередини. А тоді раптово зрушили з місця, і протяжний скрип прорізав тишу так, що хотілося затулити вуха.

Саме приміщення тонуло в темряві, ніби приховуючи щось усередині. Сейра без вагань увійшла першою. Я ще на мить залишилася на порозі, глибоко вдихнула й ступила слідом.

Ліхтарик здригнувся в моїй руці, і тонкий промінь ковзнув усередину. Простір розкрився зненацька.

Перед нами дійсно був храм.
Величезний.

Склепіння підіймалися так високо, що зникали в темряві, ніби там не було межі. Стіни оточували з усіх боків, важкі й мовчазні, пригнічуючи самим своїм існуванням.

Ряди лав тягнулися вперед, понівечені й розкидані. Деякі були перевернуті, інші — зламані, лежали під дивними кутами, ніби тут щось сталося.
Я зробила крок — і звук ударився об стіни, повертаючись відлунням, занадто гучно й затяжно.

— Тут… — я замовкла.

— Вау… — тихо видихнула Сейра. — Це навіть краще, ніж я думала.

Я повільно підняла ліхтарик. Промінь світла ковзнув по стінах — і я застигла.

Фрески.

Вони тягнулися майже по всій поверхні, та в них було щось тривожне, щось.. не таке.

Фарби почорніли й місцями злізли, обличчя були стерті або спотворені до невпізнаваності. Очі — там, де вони ще залишалися — виглядали занадто темними. Деякі постаті втратили риси, і від цього ставали лише страшнішими — безликі, витягнуті силуети вздовж стін.

Я повільно провела світлом далі — і серце різко стиснулося.
На одній зі стін обличчя збереглося… занадто добре. І воно дивилося. Не в порожнечу — на мене.
Я опустила ліхтарик, але відчуття чужого погляду лише посилилося.

— Сейро… — ледь чутно озвалася я, ніби боячись говорити голосніше.

Вона рушила далі, наче нічого не сталося, навіть не озирнувшись.

— Подивись на це, — мовила вона, зупиняючись біля стіни.

Я змусила себе наблизитися — на стіні висіла ікона. Потемніла від часу, потріскана, з облущеною фарбою, та образ ще тримався.

Жінка.

Обличчя витягнуте, неприродно світле. Очі — глибокі, майже чорні. Я вдивилася — і зрозуміла: вони нерівні.
Один спрямований прямо, другий — відхилений убік, мовби жив власним поглядом.
Я відступила, відчуваючи, як холод підступає до спини.

— Тобі не здається… що вони…

— Це лише стара фарба, — перебила Сейра, байдуже, навіть не повернувшись.

Її пальці ковзнули по іконі, і пил тихо осипався донизу.
— Бачиш? Нічого незвичайного.

Я промовчала. Коли її рука торкнулася ікони, мені здалося, що очі зрушилися — майже непомітно, але цього вистачило, щоб відчути: це не випадковість.
Я відвела погляд, і світло ковзнуло далі, торкаючись стін і лавок…
І тоді тиша тріснула. Тихий звук — крок.
Я застигла, не наважуючись поворухнутися.

— Ти чула?.. — мій шепіт ледь порушив тишу.

Сейра повільно обернулася до мене.

— Що?

Я завмерла, вдивляючись у темряву й вслухаючись. Нічого. Лише глуха тиша.

— Нічого… — сказала я, не довіряючи власним словам.

Сейра ще секунду вдивлялася в мене, тоді спокійно відвернулася, ніби все було як завжди. Раптово вона плеснула в долоні — і звук розчинився в просторі, розійшовшись під високими склепіннями.

— Це ідеально, — промовила вона, і в її голосі спалахнув знайомий азарт. — Треба зняти тут.

Я стиснула ліхтарик сильніше.

— Зараз?..

— А коли ще? Такий момент не повернеться.

Я на мить завагалася, тоді зітхнула й потягнулася до рюкзака.

— Добре… але швидко.

Я дістала камеру й увімкнула її — світло екрана різко прорізало темряву, вихоплюючи обличчя подруги. Руки зрадницьки тремтіли, але я змусила їх завмерти.

— Готова? — прошепотіла я.

Сейра кивнула й одразу змінилася — погляд став чітким, упевненим, наче вона вдягнула іншу роль.

— Раз, два… поїхали.

Червоний індикатор спалахнув.

— Усім привіт, — почала вона, і її спокій здавався недоречним. — Ми всередині храму, і… чесно, тут набагато моторошніше, ніж ми очікували.

Я повільно провела камерою по приміщенню: світло вихоплювало зі стін фрески й поламані лави.

— Ми в головній залі… — сказала я, намагаючись не видати тремтіння. — І тут…
Я різко замовкла.

Сейра продовжила:

— Як бачите, тут збереглися старі фрески й ікони. Деякі з них…

Її голос обірвався на півслові.

Я повільно перевела камеру на неї.

— Сейро?..