Розділ 6

Сейра стояла посеред прихожої, а я налаштовувала камеру. Коли все було готове, я коротко кивнула:
— Ну що, готова?

Вона усміхнулася, впевнено й трохи зухвало:
— Авжеж.

— Окей… раз, два… поїхали.

Камера ввімкнулася, слабке світло розсікло темряву, і зйомка почалася.

— Усім привіт, це Сейра, — заговорила вона легко, ніби ми стояли не в покинутій будівлі, а десь на вулиці серед людей. — І зараз ми знаходимося в одному дуже цікавому місці, про яке вже згадували. Зараз майже дванадцята, Віоло, покажи годинник.

Я опустила камеру на зап’ястя, даючи глядачам роздивитися час, а потім знову підняла її.

— Ми щойно зайшли всередину й хочемо показати вам перше приміщення, — продовжила вона, рушаючи вперед.

Я повільно йшла за нею, обводячи світлом простір.

— Як бачите, тут усе занедбане й забуте. Було б цікаво почути вашу думку, але це не прямий ефір, тому скажемо самі: це монастир. Так, саме закинутий монастир.

Я перевела камеру на себе й криво всміхнулася:
— Наганяє, правда?

Різким рухом повернула об’єктив до Сейри.

— Дякую, Віоло, — вона коротко всміхнулася. — Зараз ми в прихожій. Ймовірно, тут колись зустрічали гостей або готувалися до служби. Як бачите, старі лави розкидані по кімнаті, ікони ще дивом тримаються на стінах… а ось і фотографія, яку ми щойно знайшли.

Я підійшла ближче, фокусуючи кадр, додаючи, що знімок ми ще викладемо окремо.

І раптом… камера завмерла.

— Сейро.

— Що?

— Фотографія…

Вона взяла її до рук, і в її очах спалахнув справжній інтерес:
— Боже… друзі, ви це бачите? Кілька хвилин тому це було звичайне фото… а зараз — дивіться.

Я навела світло ближче. По зображенню тягнулася темна червона смуга — неприродно яскрава в тьмяному світлі.

— Це виглядає… як кров, — тихіше додала вона. — Ми клянемося, раніше цього не було. Ви ще побачите оригінал, який ми зняли.

Ледь вона договорила, як холод різко прокотився по спині.

Глухий удар позаду змусив мене здригнутися. Я скрикнула, різко повернувши камеру.

Остання ціла лава тріснула й розвалилася просто на очах. Дошки з глухим стуком впали на підлогу.

Руки затремтіли разом із камерою.

— Ви це бачили? — швидко заговорила Сейра, намагаючись тримати голос рівним. — Лава просто розсипалася… але, швидше за все, ми її розхитали. Вона й так ледве трималася. Нічого незвичного.

Її слова звучали логічно, і я змусила себе повірити. Хоча серце все ще шалено билося.

Ми перейшли ближче до заколоченого вікна.

— Думаю, саме тут можна трохи розповісти про це місце, — сказала вона вже спокійніше.

Я тримала камеру на ній:
— Сейро, що ти знаєш про цей монастир?

— Його збудували ще у XVIII столітті, — почала вона. — А закрили поспіхом у середині минулого. Відтоді він стоїть і руйнується. Чому — точно ніхто не знає.

— А чула щось неофіційне?

Вона на мить замовкла, ніби прислухаючись до тиші.

— Кажуть, усе почалося після однієї ночі. Хтось зник… хтось почав поводитися дивно. А ті, хто щось бачив — більше не говорили.

Я нервово всміхнулася:
— Звучить моторошно… але ми ж не боїмося якихось привидів?

— Звісно, ні, — легко відмахнулася вона. — Привиди, демони — це казки. Просто старе місце й вигадки людей.

Я кивнула, хоча всередині залишалося дивне відчуття:
— Думаю, нам час рухатися далі.

— Гаразд, дякую, що ви з нами, — швидко додала вона в камеру. — Чекайте нових відео. Па-па!

Я вимкнула запис. Світло згасло, і темрява одразу стала густішою.

Я поспіхом увімкнула ліхтарик на телефоні.

— Сейро… ці історії… ти справді їх читала?

— Звісно, — вона глянула на мене й ледь усміхнулася. — Ти що, злякалася?

— Та ні… просто не очікувала, що тут буде так…

Я не договорила.

Вона тихо засміялася, взяла мене за руку і потягнула вперед:
— Ходімо. Найцікавіше ще попереду!