Розділ 5

Ми рушили далі, але вже значно повільніше. Кожен крок віддавався надто гучно, ніби ліс навмисно видавав нашу присутність. Попереду темна маса поступово набувала форми, виринаючи з пітьми й нависаючи над нами.

Зблизька все виглядало ще похмуріше. Поверхня була потемніла, місцями осипана, а тріщини розповзалися по ній, мов тонка павутина. Те, що колись було світлим покриттям, тепер звисало брудними клаптями. Віконні прорізи чорніли глибиною, ніби втягували погляд усередину. Я підняла голову — верхні рівні губилися в темряві, через що споруда здавалася значно вищою, ніж була насправді.

Біля входу перекошені двері ледь трималися на петлях. Вітер торкався їх, і вони тихо скрипіли, повільно рухаючись туди-сюди. Я мимоволі зупинилася. Повітря тут було іншим — холоднішим, важчим; запах сирості й затхлості різко вдарив у ніс.

— Мені це не подобається… — прошепотіла я, не відводячи погляду від темного проходу.

Сейра теж завмерла, але вже за мить ступила вперед, ніби переступаючи невидиму межу.
— Та годі… ми ж за цим і прийшли, — відповіла вона, і в її голосі вперше прозвучала тінь сумніву.

Я ще раз глянула на чорні вікна.
— На що я підписалася…

Відповіді не було.

Сейра відсунула двері, і протяжний скрип рознісся порожнім простором. Серце різко стиснулося. Темрява всередині поглинула нас одразу.

— Світло… нам потрібне світло, — пробурмотіла я, дістаючи телефон.

Тьмяний промінь ліхтарика ковзнув вузьким коридором: пил і павутина вкривали підлогу, стіни виглядали сирими, місцями почорнілими. Повітря було холодним і вологим — від нього мороз пробігав по спині. Простір звужувався, ніби затягував нас углиб, і з кожним кроком скрип під ногами звучав голосніше. Вікна були забиті дошками, тож єдине світло тремтіло в наших руках.

З’явилося відчуття, що за нами спостерігають. Десь у кутку щось ворухнулося — і серце на мить пропустило удар.

— Сейра… тут щось не так, — ледве чутно прошепотіла я.

Вона вже йшла вперед, ніби не помічаючи нічого навколо.

Я рушила за нею, обережно ступаючи між уламками старих лав. Потертий килим тягнувся вздовж коридору дивним візерунком, місцями прогнилим до чорних дір. На стіні висів чорно-білий портрет, перекошений, ніби його давно ніхто не торкався.

Сейра різко підійшла ближче й зірвала його зі стіни.
— Так… що це в нас?

Я нервово видихнула — у холодному повітрі вирвався ледь помітний пар.
— Не знаю… якісь монахині.

— Можемо сфотографувати, — легко сказала вона. — Непоганий контент.

Я підняла камеру й зробила знімок. Ліхтарик на мить висвітлив бліді обличчя на фотографії — вони здавалися занадто чіткими, ніби дивилися прямо в об’єктив.

— Готово…

Сейра навіть не глянула — просто відкинула портрет убік. Той ковзнув підлогою й зник у темряві коридору.

Я здригнулася, а вона вже йшла далі так спокійно, ніби була тут не вперше.

Вона зупинилася лише на мить, прислухаючись, а потім тихо, майже буденно промовила:
— Пора зняти ще один ролик…