Розділ 4

Ми йшли в суцільній темряві, і здавалося, що стежка не має кінця…

Раптом Сейра різко зупинилася. Ще мить — і сталося б зіткнення, але вдалося втриматися на ногах.

Серце боляче вдарило в груди. Не чекаючи пояснень, я пошепки запитала:

— Що сталося?..

Вона повільно підняла руку, вказуючи вперед. Я зробила крок ближче, вдивляючись у густу темряву.

— Бачиш… там будівля, — видихнула Сейра.

Я прижмурилася, навіть трохи підвелася навшпиньки:
— Та щось не дуже…

Сейра тихо хмикнула:
— Це в тебе просто зір підводить.

Вона ще кілька секунд не відводила погляду, ніби перевіряючи власні слова, а потім коротко кивнула:
— Ходімо.

Ми рушили далі, обережно переступаючи через гілля. З кожним кроком темний силует попереду ставав чіткішим: спершу лише безформна пляма серед дерев, але поступово вона набувала обрисів.

Стара будівля.

Вона виринала з пітьми, мов щось чужорідне цьому місцю. Десь осторонь вітер торкнувся чогось металевого — чи то огорожі, чи перекошених дверей — і різкий скрип прорізав тишу.

Я мимоволі завмерла.

— Сейро… ти точно впевнена, що це гарна ідея?..

Вона не відповіла одразу. Стояла нерухомо, вдивляючись у будівлю так, ніби намагалася розгледіти щось більше, ніж просто стіни.

— Та не перебільшуй, — нарешті озвалася вона, але вже без колишньої легкості. — Звичайна закинута будівля.

Її слова прозвучали надто буденно. Наче вона намагалася переконати не мене — себе.

Раптом десь усередині щось глухо вдарило.

Ми обидві завмерли.

Я різко перевела погляд на Сейру:
— Ти це чула?..

Вітер стих, і ліс ніби разом із ним затамував подих.

Вона вже відкрила рот, щоб відповісти, як раптом — різкий, пронизливий тріск розірвав тишу зовсім поруч.

Я здригнулася, ледь стримавши крик. Серце глухо вдарилося об ребра, ніби намагаючись вирватися назовні.

— Що це було?! — вирвалося в мене пошепки.

Сейра теж сіпнулася, різко обернувшись у бік звуку. Гілля позаду затремтіло, щось важке ніби ковзнуло між деревами… і раптово стихло.

На кілька секунд усе завмерло.

Я відчула, як її пальці мимоволі сильніше стиснули мою руку.

— Ти це бачила?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

Я не відповіла. Лише вдивлялася в темряву, намагаючись вловити бодай найменший рух.

І раптом —

просто з кущів, майже під нашими ногами, щось різко вискочило.

Я скрикнула, відсахнувшись і перечепившись об корінь. Серце калатало так голосно, що заглушувало все інше.

Темна тінь промайнула повз і зникла в гущавині.

Тиша.

…а потім тихе шарудіння, що швидко віддалялося.

Сейра різко видихнула:
— Та це… просто кіт чи щось таке.

Я притиснула долоню до грудей, намагаючись вирівняти дихання:
— “Просто”? Я зараз помру від твого “просто”.

Вона тихо, нервово всміхнулася:
— Зате більше не спиш на ходу.

Я ще раз глянула в темряву. Відчуття, що ми тут самі, зникло без сліду...